Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...и?
Його — на сміх!
— Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?
— Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?
— Залусківський сказав.
— Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із
Сергієм... — нагадала Ничипориха. I не пішли до Килини.
Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила.
Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї
по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й
слухались. Iз вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів
і додому човгав... Таж — ні. Нікого на вулиці.
Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й
пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.
Назад не йшла — летіла. I про нирку забула.
— Роман у Килини! — до Раїси.
— Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала.
— Раєчко, тримайся. Тримайся... Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба
навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж
не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.
— Як же це... — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у
чоботи — і з хати.
Тамарка за нею:
— Казала, сам приліз... Обгорів... так обгорів, що страх!
За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.
— Чого тобі?
— Я до Каті.
— Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Iди, Люда.
Не зараз...
А Людка своє:
— Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.
— Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже.
— От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть,
помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман...
— Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю
тривожити?
— Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву
брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого
не кажуть.
— А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула
перед самісіньким Людчиним носом.
Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього.
На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає —
і знай молиться.
Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На
ікони дивилася, на чоловіка — не могла.
Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав —
спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під
ніч третього дня Роман прийшов до тями.
— Де я? — прошепотів.
Раїса над ним схилилася.
— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати,
гірше буде.
Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:
— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.
Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:
— Бабо, дайте мені чогось... Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина
поховала, чоловік помирає... Нащо мені жити?!
Дайте мені померти.
— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.
Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити
його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А
мамка, як на гріх, на городі порпалася.
— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль
сіла. — А чого це ти розлежуєшся?
— Нічо'... — Катерина їй.
— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.
— Як це
привезуть
? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так
розказати хочеться.
— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до
тями і каже тітці Раїсі:
Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь
неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю
. Кажуть,
дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!
— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. —
Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!
— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама
побачиш.
Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.
Людка за плече Катерину сіпнула.
— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.
— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.
А тут мамка з городу.
— Тітка Дарина! Там Катя... щось... — Людка очі витріщила.
— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну
чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:
— Заспокойся, доню. Заспокойся... У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?
Катерина й собі мамку обіймає:
— Мамо... Він помре?
Мамка духу набралася:
— Помре, доню. Така йому доля.
— Я піду... — з ліжка лізе.
Мамка вхопила її.
— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?
— Просто надвір. Чи й до Людки... Не бійся. Я до дядька Романа не піду.
— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.
— Повір... Чо'сь не можу в хаті. Давить...
— Ну йди, та тільки ж дивись мені... Не треба, щоб у селі знали...
Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.
— Добре, мамо, — Катерина їй.
Людка Катерину побачила — насупилася:
— Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила.
Придивилася.
— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу
причепили. А долоні... Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?
— Де дядько Роман? — Катерина її питає.
— Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. —
Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно...
— А ти до них підеш?
— Не знаю. Страшно...
— Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася:
— Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.
Раїсу доглядають.
— Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє.
— Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться...
Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не
звернули.
— Мо', до похорону готуватися треба? — хтось.
— Треба, треба... Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо
всю сім'ю у рядочок класти... — у відповідь.
— Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще
живий, а вони його вже ховають... От же ненависні потвори! От же гадюки!
— Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу
кладуть?
— Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка
перелякалася:
— Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться...
До паркану притулилися.
А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із
собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:
— Таж теє... — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?
— От як тобі усе просто, Iване, — чоловік відповідає. — Я акт
склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти
лікаря йому кликав?
— Буде довідка... Я фелшарку з Килимівки привезу.
— Від лікаря треба. I це ще не все... Свідчення свідків...
— Анатолію Петровичу... — Залусківський взяв чоловіка за
руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми.
Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте
не про довідки, а про гроші поговоримо.
— Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та
ти смієшся, Iване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до
вашої Шанівки дістатися, а тут... Таку відповідальність на себе беру...
— Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.
— Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський.
— Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — I всі довідки —
за тобою.
— По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте... Самі
пересвідчитеся, що охорона на копі була.
— А що з охоронцем?
— Геть обгорів.
До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Iване, а кого ти
привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря?
— Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже
тільки священик допоможе!
— Це священик? — здивувалася Тамарка.
— Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. I
чоловікові:
— Проходьте, Анатолію Петровичу.
Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. I дівчата —
тихо, тихо, через поріг... Забилися у куток.
Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої
путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на
обличчі — червона від крові. I три круглі дірки в ній прорізані — для очей і
рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.
Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і
здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти,
випалюючи все живе до останку.
Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.
— Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! I всім скажіть — хай
повиходять.
У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у
кутку. Залусківський знову кашлянув.
— Ми тебе, Раю, не затримаємо. — I до чоловіка: — От, Анатолію
Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. I Залусківський
простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.
— Не треба, — перелякався страховик. — Бачу, бачу... Ходімо
вже.
Раїса голову підвела:
— А ти, Iване, оце на екскурсію людину привів чи що? — прошепотіла
гірко.
— А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою
побалакаємо, — Залусківський їй.
— А це з тобою хто?
— Це? Спеціаліст, — відповів Залусківський і повів страховика на
повітря.
— Н-да... — після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув
повітря, похитав головою. I пішли десь.
А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів — з хати, в хату. Уже й
Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під
хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову
зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:
— Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. — I Раїсі: — Давай, Раю, на
кухні побалакаємо, бо тут... — на Романа кивнув, — не можу. Серце
не витримує.
Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:
— Хай біля Романа хтось лишиться... От, приміром, Ничипориха.
Катерина ступила з кутка: — I я... Можна і я лишуся?
— О! Катерина тут, — здивувався Залусківський.
— Можна я лишуся? — вона голови не підіймає, а Людка в бік
штрикає: мовляв, зовсім здуріла!
— Ну, допоможи бабі, — дозволив Залусківський, і за мить біля чорного й
мовчазного Романа лишилися тільки Ничипориха і Катерина. Баба на дівча
глянула. Головою захитала:
— Ой, доню, як же тебе злі язики споганили. Онде зовсім із тіла зійшла,
худа стала. Одні очі блищать та коса крутиться.
— То нічо' — Катерина прошепотіла. Біля ліжка стала, очей від Романа не
відводить. Баба Ничипориха все чисто розгадала б, та хіба до того.
Одним оком на Романа зирить, а вуха у бік кухні — мов ті локатори. Ох і
цікаво ж знати, що там Залусківський Раїсі каже!
Точно, хоче допомогти
похорон організувати, — подумала Ничипориха. — От би й мені
допоміг колись...
Цікавість погнала бабу під двері кухні. Катерина озирнулася... Нікого.
Тільки вона і Роман... Ступила ближче.
Ничипоришині локатори пропустили всього кілька фраз. Залусківський сказав:
— Оце зі мною спеціаліст був, то й теє... сказав... Ви мені тепер за
копу должні... Не вберіг Роман копи.
Раїса на нього очі підвела:
— Нема у нас нічо'... Хочеш, мене бери в раби...
— У вас поле є, — Залусківський обережно. — Тобі тепер, Раю, воно
зовсім не у пригоді. Давай так. Я ваше поле забираю. Ну, теє... за копу.
От тут і Ничипориха підключилася. Біля дверей причаїлася. — ...А я
Романів похорон на себе візьму, — продовжує Залусківський. — Не
хвилюйся ні за що. Усе буде, ну, теє... як слід.
— Хай так, — Раїса шепоче.
Залусківський їй папірець підсуває:
— Тоді підпиши. Щоб усе по закону.
Ничипориха головою захитала.
Золота ж людина цей Ванька Залусківський!
—
подумала. I — тихцем від кухні до кімнати. Уже зайти намірилася.
Чує — Катерина шепоче:
— Люблю вас, дядьку Романе...
— Матір Божа! — жахнулася баба і застигла при стіні біля кімнати.
Катерина схилилася над Романовим обличчям. Сльози втирала, а одна сльозинка
зірвалася... I прямо на щоку чорну під марлею червоною. Крап! Наче Бог
змилувався, дав чоловікові хвилю тями.
Він очі розплющив. Вона аж задихнулася. Рота рученятами закриває, трясеться.
Він прошепотів ледь чутно:
— Мовчи...
— Що? — вона перелякалася ще дужче, не розчула. Нахилилася ближче,
шепоче:
— Рідненький... рідненький. Самий дорогий... Не помирайте... Хіба для
того я вас із палаючої копи витягла, щоб ви померли? Благаю, живіть... Він
ізсилився:
— Мовчи... Русалонько...
— Як же мовчати? Люблю вас більше за життя, — шепотіла, як у
гарячці. — Сонце моє, кохання моє... Хто ж мене обніме?
Хто поцілує?.. Не помирайте... Не помирайте, дядьку Романе. Мені однаково.
Хоч би й інвалідом лишилися... Буду біля вас. На крок не відійду, тільки не
помирайте.
Романові очі блиснули. Чи сльоза, чи горе засвітилося.
— Нікому... бо...
— Мовчіть, вам говорити важко. Я тут буду. Нікуди не відійду. Чуєте?
Ніхто мене від вас не віджене. Сонце моє... Радосте моя...
Роман вдихнув — раптово, із зусиллям:
— Люблю тебе... — прохрипів і замовк.
Катерину як кине від ліжка:
— Та ні... Ні! — шепоче.
На підлогу впала. Голову руками обхопила. Потім підскочила — із хати. Повз
Ничипориху — і не помітила баби.
А баба навшпиньки до кімнати, ніби це за нею хтось слідкує. До Романа
нахилилася. Пальця йому під носа підставила.
Насупилася. Дзеркальце взяла. Знову під ніс Романові підсунула. Чисте
дзеркальце. Не спітніло.
— Відмучився, — сказала спокійно.
У бік кухні зиркнула. Груди обвислі поправила, кашлянула, щоб не хрипіти, і
загорланила:
— О-о-ой! Помер... Ромчик помер... Помер... Залусківський у кухні Раїсу
підхопив, у двері ногою — грюк!
— Чого ти кричиш, стара відьмо! Ще одну зі світу звести хочеш? Чого там
товчешся? Не допоможеш уже Романові! Ходи сюди! Раїсі поможи, а я піду...
Тре' про похорон подумати.
— Ой, Ваня, який же ти золотий чоловік, — усе на тій самій ноті
прокричала Ничипориха. Iз двору вже заходили шанівці. Хто плакав, хто
зітхав.
— Давайте мені тут... щоб усе нормально було, — гримнув
Залусківський. — Скоро повернуся. I Льоньку знайдіть. Хай би Романа
обміряв і труну лагодив.
— Льонька в запої, — сказав Федько. — I без нього труну зробимо...
— От бля! — рипнув зубами Залусківський. — Він же мені кролів
забити обіцяв... I пішов.
Катерина бігла — світ за очі.
— Помру... Помру... — ридала. — Не хочу жити... Не хочу!
Бідненький мій... Ріднесенький... Любий, любий...
Упала за селом. Неподалік хати покинуті повипиналися в ночі. Як надгробки.
Хіба що хрестів нема. На спину відкинулася.
— Буду лежати, поки не помру, — прошепотіла.
А в думці — Роман. Очі сині, волосся геть не сиве, а чорне, кучеряве.
Усміхається.
Русалонько... люблю тебе
. — I я вас, дядьку Романе, так
люблю, так люблю... — шепоче.
— От кугутяра! Додай іще хоч трохи! — раптом серед ночі. Та
близько десь. Біля хати малої покинутої.
Катерина від страху скрутилася. А в голові: е-е-е, та це ж голос чоловіка
чужого! I слівце оте незвичне — кугутяра. Він копу підпалив! Він дядька
Романа згубив. I ще страшніше стало.
— Що я обіцяв, те ти й отримав, — відповідає хтось чоловікові
чужому.
Упізнала. Залусківський відповідає. Точно.
Катерині дух забило. Що це? А чужий своє:
— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь
не вбив мене... Ти мені про це не казав, за це не платив. — I так
забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю,
ніхто й не знайде.
— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.
— Та добре, добре... — Залусківський лагідно. — Давай
вип'ємо. Справу зроблено...
— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. —
Наливай...
Катерина голову від землі відірвала... Бачить — сидить на камені чужий
чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку
простягнув.
— Зараз закусь дістану із сумки.
Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.
Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку
намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й
не пискнув. — I ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До
чужого нахилився.
— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові.
Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.
— Отепер справу зроблено... I потяг чужого за покинуті хати.
Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.
П'яний татко плентався по двору, шукав випити.
— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.
Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.
— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся...
А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого
мовчиш, люба?
Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.
— Мамо... Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати...
Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Iдемо, рідненька.
Iдемо. На ліжко сіли.
— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає:
Мабуть, Господь
змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг
дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала... А я її відходжу.
Придумаю щось...
Катерина головою киває: знаю, мовляв. I мовчить.
Мамка мнеться: і що його робити?
— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.
Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога
подумки:
Боже, дай мені сили витерпіти.
Дай мені сили. Дай...
— А можна й потім, — мамка обережно.
Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. I — мамці у вічі:
— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це
зробити?
— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню...
Схаменися, люба. Не повернути Романа... I до чого тут Залусківський?
— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто
бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу
запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.
Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:
— Ой, мовчи... Мовчи, доню, бо й нас спалять!
— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не
скажу... Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.
— Мовчи, прошу! Мовчи... не кажи такого.
— Чому?
— Гріх! Хіба можна?...
— А йому — можна?
— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його
покарає.
Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона
голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи
посивіле?..
— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.
Мамка не зрозуміла: — I я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом.
Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.
Я скоро... До худоби гляну й повернуся.
Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у
справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли
до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну
збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як
завжди.
Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а
шанівці на неї косилися й хитали головами:
— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться... Ой, скоро.
Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися
тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з
Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.
— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:
— Ой, недобре... Ой, недобре...
— Та що? — мамка крок назад зробила.
Ничипориха у хату — шмиг.
Сіла на кухні.
— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь
готує, а ви...
— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — I без вас тоскно.
Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси
перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.
— Ой, не кажи, не кажи... — Ничипориха їй.
— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої
кімнатки. — А я була... Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа
трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.
— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.
Двері відчинила.
— Ой! Ой!
Лежить Катерина попід стіною. I сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від
дверей тягне: — Iдіть уже! Прошу...
А тут і татко п'яний до хати.
— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не
зомліла.
— Добрий вечір, Льончику!
— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби
сіпається. — Для тебе я — Леонід Iлліч!
— Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати
не може.
— Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне.
Ничипориха вискочила, носа почухала:
— Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он
вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. I пішла.
А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.
Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба
з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від
обличчя лишилося. А мужики казали:
— Непорядок. Iз ганчіркою на морді... Та що це?! Як вам страшно, то
повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:
— Ганчірку зніміть, а труну накрийте. I всі погодилися.
Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест
поставили.
— Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Iз цвинтаря поверталися — про важливе
балакали.
— Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик
заплітався.
— Буду.
— А коли?
— Та за тиждень, маб
...Закладка в соц.сетях
