Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...амка й питає:
— Доню, а чого Раїса на тебе кинулася? Може, Ничипориха права? Може,
знаєш щось про Сашкову загибель...
— Нічого не знаю, мамо, — прошепотіла, очі заплющила.
Хай краще мамка думає, що спить донька.
Мамка ще довго сиділа, а Катерині перед очі — дядько Роман. Посивіле волосся
куйовдить, озирається...
Русалонько, чому ж не прийшла? Забула мене?
А
вона йому ніби відповідає:
Тільки не зліться на мене! Не думайте, що я
малолєтка дурна! Так воно вийшло... Та й мамка не спить
.
Доки наступного ранку вчені продерли очі, мамка встигла збігати до баби
Килини, подоїти корову і зліпити гостям сніданок. — Їжте, гості дорогі,
— всміхалася, ніби нічого незвичного вчора не сталося.
— А як Катеринка? — спитав Денис.
— Та лежить... — мамка каже. — Онде трави принесла, зараз
запарю. Перелякалася дитина. I гостей з хати випроваджує. — Iдіть на курган,
поки погода є... А то раптом дощ? Пропадуть усі ваші труди... Iгор із
Денисом вийшли на вулицю Iмені Леніна. Біля колодязя — Ничипориха. Манить їх
до себе.
— Ой-ой! Усього було у Шанівці, а такого ще не було! —
шепоче. — От ви люди вчені... Скажіть: хіба таке може бути, щоб дівка
хлопця до смерті довела своїми витребеньками...
— Що сталося? — Iгор питає.
— Ой, усе село гуде... Катька у всьому винна.
— У чому? — Денис їй.
— У смерті Сашка.
— Що вона зробила? — не повірив Iгор. — Таке симпатичне
дівча. I наївна... Скільки ж їй років?
— Років вистачило, щоб розпусту придумати і хлопців підманити, —
Ничипориха шепоче. — Притягла звідкись інструкцію... Узяла шприца і
напустила хлопцям у їхнє єство парафіну... Отака сучка! Вбити її мало!
Учені почервоніли.
— Хіба в це можна повірити? Катерину, мабуть, іще й не цілував ніхто, а
ви таке кажете, — Iгор відповідає. — Ви б, Ничипорихо, не соромили
дівчину дарма.
— Пліток не розпускали, — Денис докинув.
Ничипориха губи підібрала:
— А я вам це для діла кажу... Хочете й далі пісень співати —
вибирайтеся від Льоньки з Дариною. Шанівці тепер до них увечері ні за що не
прийдуть. Можете в мене зупинитися, я не проти.
— Ми подумаємо, — відповів Iгор.
До кургану йшли — самі не свої. Про скарби та знахідки, пісні й романтику
пошуків забули. Мовчали. Озиралися, ніби за ними гнатися мали.
— Територія без законів, — урешті вимовив Денис.
— Свої закони, — відповів Iгор.
— Слухай, вони ж можуть це дівча на шматки порвати.
— Боюся, що можуть, — відповів Iгор. — I з'ясовувати нічого
не стануть. От ти віриш, що Катерина могла влаштувати таке собі шоу для
збоченців? Вона ще, мабуть, у ляльки грається...
— Я думав... Може, подзвонити кудись, у міліцію, приміром. Таж тут
мобільний не бере.
— Може, ти й правий, — сказав Денис. — Давай звідси
вибиратися. Приїдемо пізніше. Навесні.
— Сьогодні однаково день треба попрацювати, а завтра поїдемо, —
відповів Iгор.
Біля кургану вчених уже чекав Роман.
— Допомагати буду, — сказав, як відрубав.
— Дякуємо, ми сьогодні останній день, — Iгор йому.
— А чого?
— Справи...
Денис прокашлявся, на Iгоря блимнув.
— Чуєте, Романе... Учора ваша дружина...
— Що? — спитав Роман байдужим голосом.
— На дівчину накинулася...
— На яку дівчину? — Роман якось дивно тріпонувся, на Дениса
дивиться.
— На Катерину, дочку хазяїв, у яких ми зупинилися, — чогось швидко
почав роз'яснювати Денис. — Ми, звичайно, люди чужі, втручатися не
хочеться, але нам здалося...
— Нам здалося, що може статися щось лихе, — завершив його думку
Iгор.
— Он воно як, — тихо вимовив Роман.
— Може, вам би в село сходити... Жінку заспокоїти... Ми розуміємо...
таке горе... — сказав Денис.
Роман очі відвів, набрав повні груди повітря, — Та ні... Вам допоможу.
I... копу мені тре' стерегти.
Iгор із Денисом просіювали ґрунт із кургану, дивилися здалеку на Романа,
який махав лопатою без упину.
— Ти щось розумієш? — спитав Денис Iгора.
— Може, він не хоче руки бруднити, — висунув версію Iгор. — А
що? Без нього дівчину приб'ють, а він — чистенький.
— Не схожий Роман на такого, — зауважив Денис. I раптом: — Iгоре,
може, нам сьогодні раніше в село повернутися?
У мене якесь недобре передчуття...
Коли вчені добігли до села, під Льоньковою з Дариною хатою переминалася з
ноги на ногу юрба шанівців. Мовчали.
Перед дверима стояв Льонька, і видно було: так просто до його оселі ніхто не
продереться. Iгор із Денисом перелізли через низький парканчик, до нього:
— Що тут у вас, Льоня?
— От чекаю, поки дурні заспокояться... Юрбою покотилося:
— Усе життя ховати не будеш! Хай вийде! Хай покається!
Хай правду скаже...
Льонька — і не глянув. Ученим: — Їсти будете? Жінка вареників наварила...
Денис головою мотнув, Iгорові каже:
— Техніка розриву... Ти ж так це називаєш? Iгор питає:
— А де Катя?
— Лежить... — на шанівців глянув. — Оце їсти піду. I хто
тільки на двір зайде...
— Давай сюди шльондру свою! — крикнув Тамарчин Федір.
— Я тобі зараз так дам, що ти, йо... аж у кінці вулиці візьмеш, —
відповів татко.
Їлося. Крупка-молодший не міг повірити: їлося. Одну тарілку вареників
навернули, за вікном шанівці гомонять, а йому б іще вареників.
Мамка підкладає: — Їжте, їжте, гості дорогі. Iгор гикнув.
— Як ви тепер...
— А що? — мамка сміється, а очі плачуть. — Не бійтеся. Ніхто
нас не зачепить. Один дурне бовкнув, а інші повірили.
Минеться... Минеться.
— А Катя як? — Iгор їй.
— Лежить... — мамка відказує. — Горло болить... Перелякалася. Оце
й не відходжу...
— Ми завтра ранком їдемо, — сказав Денис. — Справи...
Татко криво всміхнувся:
— Е-е-е, які справи? Мабуть, Шанівки перелякалися...
Після смачного обіду вчені вийшли з хати, а шанівці — ну їх до себе гукати.
— Чого ви у паскуд лишилися? Iдіть до нас.
— Давай підійдемо, бо якось незручно, — Iгор Денисові шепоче.
Підійшли.
— Нам в іншу хату перебиратися немає смислу, — пояснив
Iгор. — Завтра їдемо додому.
— Ех, я й не поспівала, — зітхнула Ничипориха.
— А я б і хвилини у збоченців не лишилася, — сказала Тамарка.
Денис блимнув на неї з подивом, а всім каже:
— Невже ви дійсно вірите, що Катя... ця маленька дівчинка... зовсім
дитина... могла...
— Могла! — прошипіла Тамарка.
— Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати... — Денис
завівся. — Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою,
розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя... Вона зовсім інша... Таке добре і
славне дитя...
— Отаке кляте стерво! — вигукнула Ничипориха. — Удавало з
себе янголятка!
— Та стривайте, — Денис до неї, а Ничипориха його по щоці — лясь!
— А ти, мабуть, такий же збоченець! — крикнула. — Чого
захищаєш?!
— Що ви собі думаєте?! — аж заверещав Денис. — Чого руки
розпускаєте?!
— А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! —
ще гучніше розкричалася Ничипориха. — Хвали Бога, що чужий...
До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж
поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї —
знахідки розглядали, курили.
— Я їх боюся, — признався Денис. — Вони такі... могутні,
мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже
працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то
правильно?
— То село, громада, — сказав Iгор. — Тут — або так, як усі,
або ніяк.
— Що з дівкою буде?
— Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть
розібратися, може... не схочуть чекати.
Мамка теж розуміла — шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з
лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку
відпоювала і все благала:
— Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?
— Не знаю нічого, — знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на
хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала — і дивиться навкруги, наче гачка
шукає.
Мамка вскочила:
— Ти що робиш?!
— Не лякайся, мамо... Я так... Не зроблю дурного.
— А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!
— А я й сама хотіла.
— Ні, не будемо косу різати, — мамка охолола. — Не можна.
Дівка не косу ріже — долю собі. — I що то вона за доля, якщо від коси
залежить? — Катерина їй.
— А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На
дві одразу не скочиш.
Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв.
Уже, мабуть,
і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, — плакала душа. —
Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано... I мені... I
мені...
Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина
дивиться на неї — очі злипаються, втомлена, знервована.
— Лягай, матусю. Мені вже краще... I не бійся. Нічого собі не зроблю.
Мамка з недовірою:
— Добре...
Татка гукнула.
— А, ходімо, Льончику,
на дачу
. Хоч поспимо трохи.
Татко потилицю почухав.
— Так теє... У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо...
— А нічого не будемо говорити, — сміється мамка.
До сараю зайшли.
— Я вам уже постелила, — мамка лагідно. — Прошу, прошу...
Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Iгор із соломи піднявся.
— А це, значить, і є ваша
дача
?..
Мамка зітхнула.
— Вона... Грошей треба.
— То, може, ми тут... — Голос в Iгора геть захрип — розхвилювався
Iгор, сам не знав від чого.
Тут і татко розсміявся.
— Куди вам, городським! Померзнете. Iдіть, ідіть. Ми звикли... Зимою,
як грубу не протопити, — що в хаті, що в сараї...
Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею
скляне рожеве пальто. I до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?
Від віконця — зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.
— Дядьку Романе?... — і заплакала. А він стоїть під вікном і
благає:
— Тихо, не плач... Відчини вікно, Русалонько.
Руки розтремтілися — ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед
простягла:
— Дядьку Романе... I — до нього в обійми.
— Змерзнеш, змерзнеш... — він і сам тремтів. — Чекай, пінжака
на тебе накину.
— Дядьку Романе...
— Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.
— Ходім, ходім...
Усілися за хатою, а тут — мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку
глянути хтіла... Чує — голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не
чують.
— Дядьку Романе, — Катерина шию Романову обійняла, схлипує. — Не
можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане
кажуть. А то неправда! Геть усе — неправда. Ви мені вірите?
Мамка й дихати забула, завмерла.
— Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.
Куди не гляну — ти перед очима.
— Дядьку Романе, я боюся... Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.
— Е, ні! — Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. —
Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.
— Та ви ж на копі, а я тут... Страшно... I сказати боюся, що люблю вас.
Навіть матусі, а вона ж у мене найкраща...
— Не бійся. I з дому більш нікуди не йди. Хай у селі перестануть дурню
нести. I на копу до мене не приходь. Я сам до тебе приходитиму.
— Дядьку Романе! Я хоч усе життя у хаті просиджу, тільки приходьте...
— Не мину, не бійся. I все життя у хаті не сидітимеш.
— Правда?
— Поїдемо. Дев'ять днів по Сашкові справлю, і поїдемо. Далеко-далеко...
— А не брешете?
Роман засміявся — полином повіяло.
— Люблю тебе, Русалонько. Жити без тебе не можу. — I я без вас...
I я без вас... — торохтіла. — Це ж щастя яке...
Роман поцілував дівча у щоки, пішов геть. За парканами згинався, аби не
побачив ніхто. Катерина — до віконця. А за хатою мамка — мов кам'яна.
Долонями рота затулила, бо кричати хтілося на весь світ.
Ранком із гостями прощалися. Мамка пишний сніданок затіяла, всі за стіл
повсідалися: мамка, татко, Катерина й Денис із Iгорем. Денис стопку підняв:
— Дякуємо вам за все. Прекрасні ви люди! Будемо вас згадувати.
Татко не знає, куди очі подіти. Коли б оце його отак вихваляли... I- за що?
— Та пийте вже, — сказав, стопку перекинув. Iгор теж хильнув.
Поставив стопку на стіл і до мамки:
— Може, давайте ми у райцентрі в міліцію зайдемо?
— Навіщо? — мамка — брови колесом.
— Погрожують Катрусі... тут, — Iгор їй.
— Розберемося, — мамка каже. I — сама не своя. Навіть татко
помітив:
— А чого ти, Дарина, крутишся, як дзиґа...
— От ти скажеш, Льончику! — відмахується мамка.
— Ні, я серйозно, — наполягає Iгор. — Погоджуйтеся. Ми
зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують
фізичною розправою... Що вона з хати не може вийти.
Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють.
— Не треба міліції. Усе добре...
Денис вухам не повірив.
— Катя, у тебе все добре?!
— Добре, — каже і сміється. — Я щаслива...
Татко насупився. — Iз чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?!
— А хай плетуть! До мене не прилипає, — Катерина йому.
Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає.
— Досить уже про це, — каже. — Розберемося...
Після сніданку — перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи
вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не
ступила. Iгор обернувся, зітхнув.
— Я зараз, — і до Катерини.
Візитку простягнув.
— Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай.
Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:
— Ну, тоді прощавайте навіки.
— Чому?
— Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.
— Твої б слова та до Бога, — відповів Iгор Крупка і пішов із
двору.
Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче,
криконула:
— Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у
чотирьох стінах довіку! А вийдеш — пошкодуєш.
До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший — Тарасик-першокласник.
Заверещав голосно:
— Катька — бля! Катька — бля!
Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: — Iди геть, стара відьмо! Своєї
дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та
вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок
здала! А в мене дочка не така! Злого не робила... А ти, Ничипорихо, курва і
є! Бо віриш побрехенькам!
— Це я курва? — Ничипориха — руки у боки і по вулиці. — Ей! Ви
чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить — той курвище! А хто
хлопців губить — той ляля та янгол.
Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.
Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:
— Матусю, рідненька моя... Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не
треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш... Мамка сльози втерла, Катерину
— за руку:
— Ану, сядь...
Донька вмостилася, мамку обійняла.
— Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю... Мамка помовчала та й каже:
— А я вчора вночі із сараю вийшла...
Катерина так і заклякла. Мамка їй:
— Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю...
Катерина обличчя долонями закрила:
— Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу...
— То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається — кістки
переламає.
— Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — I
тобі, люба доню. I... Романові, старому паскуднику.
Катерина — мамці в ноги:
— Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке...
Сашка... А ти... таке страшне кажеш.
Мамка Катерину з підлоги підняла:
— Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко,
що Катерина перелякалася.
— Нема чого казати, матусю. Люблю його. I він мене. От і все.
— Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий.
Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося?
— Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися...
— Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?!
— Святу правду, мамо! — I коли ж устигла його полюбити?! —
мамка все не могла до тями дійти. — I сама не знаю. Але мені крім нього
ніхто не милий.
А Сашка... Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!
Це він усе до мене чіплявся. Казав:
От виповниться мені шістнадцять років,
і я тебе, Катя, за дружину візьму
. А я від нього... Їй-богу, мамцю!
— Утекти, чула, хочеш? Мене покинути...
— Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була... Оце в гості приїду, гостинців навезу!
Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь!
— А ти, я бачу, вже все й придумала...
— Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її
обхопила — і собі плакати:
— Доню, що ти накоїла?
— Мамусю, а можеш і бити... Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці
треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.
— Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.
— Як не знаю? Знаю, знаю...
— Дитино...
— Би бігти до нього! I все.
— Боже...
Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:
— Доню... Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним... Послухаєш?
Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:
— Послухаю... Їй-бо, послухаю... Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?
Мамка сльози втерла.
— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо...
— Мамусю, скажи... Ти мені щастя не хочеш?
— Хочу, доню. Тільки... Дай подумати... Не питай зараз нічого. Я тобі
потім скажу. Добре?
— Добре. — I... з Романом поговорю.
— Навіщо?
— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.
— Таткові не кажи поки.
— Не скажу. I ти... нікому не кажи поки.
— Добре. — I Романові скажи — хай не приходить. Поки. I так усе
село гуде.
— Добре.
Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — I як би ви оце жили?!
Катерина зачіпки не розчула:
— У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все
бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню
Катерину.
— Що тут за революція? — спитав, а баби хором:
— Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата.
Шльондра клята!
Залусківський здивувався.
— Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не
стирчать.
— Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала
Ничипориха. I тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти
носили? Залусківський не образився.
— У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви... аби язиками полоскати.
Ясно?
— А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.
— Куди? — Залусківський зміряв бабу оком.
— До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати.
Залусківський щось прикинув, носа почухав:
— Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?
— Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної
підтримки. — Золота ти людина, Iване Залусківський! А як Романові з
Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. I музика, і отець-священик.
От би й мені...
— Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до
свого дому.
Відпочити хтілося. Втомився.
Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось
дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із
покинутих хат і наказав:
— Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш.
— Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий.
Залусківський — невблаганний:
— Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під
закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей
натикали. А татко... Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився
через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й
добалакалися до того, що...
— Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував
Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі
готувати...
— Прати руками, — додав Iгор, згадуючи, як Дарина щодня постіль
міняла.
— Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому
місті?
— Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис.
— А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався
татко.
— Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й
сучасні традиції... I вони у вас, скажу прямо, дикуваті...
— Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у
глухий кут.
— М-да, щось ми заплуталися, — визнав Iгор. Денис не здавався:
— Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили... ваше життя... Воно
народжує нові традиції... Традиції дикунства й безкультур'я.
— Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції
— так погані.
— Пісні гарні, бо давні... Немає сучасних народних пісень... Нема!
Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо...
життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали...
Це ж кому сказати — від чого згинув... Не повірять! Бо — дикунство!
Відсутність елементарної інформації... А дочку вашу все село цькує. За що?
Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.
— Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро.
— А як буде? — сіпнув його Денис.
— Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко.
— Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село!
Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.
Татко голову опустив:
— Хай тільки спробують. Пошкодують...
— Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не
розумієте!
— Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас... Бо
ванни нема. На дорозі болото...
Якраз до Килимівки
...Закладка в соц.сетях
