Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...лопця? А сусіди? Приїхали в село люди, а на похорон не
прийшли.
— Ви не хвилюйтеся, ми підемо, — сказав Iгор. — Тільки трохи незручно... З валізами.
— Десь прилаштуємо, — вирішив Степан. — Ходімте вже. А то
всі, мабуть, і до столу без нас не сідають...
Завідувач клубу легко підхопив важкі валізи вчених, побіг попереду.
— А ви за мною! — крикнув. — Iгоре, це нонсенс. Куди ми
йдемо? Ми не знаємо ні хлопця, ні його батьків... Узагалі нікого, — не
міг прийти до тями Денис.
— Здається, ти хотів
улитися
...
— Передумав. Краще спостерігати.
— Ясно, що краще, тільки своїх життєвих уявлень ми тут теж нікому не
нав'яжемо. Яке в нас на це право? Тим паче що це уявлення... —
...звихнутої урбанізації. Ти це хотів сказати?.. — запитав Денис.
Поминальні столи гнулися у дворі під вишнями. Шанівці товклися поруч. Не
сідали.
Баби винесли й поставили трохи збоку ще один маленький стіл — для каструль
та посуду. Мамка з половником орудувала біля каструль. Наливала борщ у
тарілки, а дівчата носили на столи. I Катерина між них. Тарілку на стіл
поставила, обернулася: дядько Степан незнайомих людей веде. I Людка вже під
боком шепоче:
— Катька! Дядько Степан міліцію привів! Точно кажу! Ой, що буде?
Катерина Людку від столу відвела.
— Чуєш... А давай покаємося...
— Здуріла?! — Людка відсахнулася, очі — мов тарілки.
— Скажемо:
Простіть, люди добрі! Ми все тієї ночі бачили
...
— Здуріла! Чисто здуріла! I кажи, коли хочеш... Усе село на тебе
плюватиме і шльондрою зватиме. А я не признаюся! Так і знай! Скажу, що не
було мене там, а ти все брешеш!
— Як це — не було?..
— Не було! Не було! I скажу, що ти під комбайн до мене прибігла і
казала, що... — Людка надулася. — ...що з хлопцями тим... сексом
займалася! Ось!
— Та це ти здуріла, підлото, — прошепотіла Катерина, а сльози вже
до очей підступають.
— Хай здуріла, тільки не кажи нічого. Хіба зовсім сорому не боїшся?! Та
на тебе після цього жоден хлопець не подивиться. Або навпаки... Будуть
тягати по кущах, поки не здохнеш!
Катерина схлипнула.
— Не скажу.
Людка озирнулася: шанівці біля столу топчуться, перемовляються пошепки,
мужики з незнайомими людьми про щось балакають, баба Ничипориха до них
прилаштувалася... Ні, ніби ніхто дівчат не почув. Людка очі звузила.
— Поклянися!
— Клянуся...
— Ні, неправильно клянешся! — капризує Людка. — Треба
поклястися найбажанішим і найдорожчим!
— Клянуся синіми очима, — прошепотіла Катерина.
Людка рота роззявила.
— Ка-а-атька! То ти Сашку любила?! А чого не казала? Оце лихо! Оце
лихо... Катерина на неї:
— Не твоє діло... I тут усі замовкли: Роман із хати вийшов.
— Не може жінка встати, — каже. — Сідайте так... Мамка головою хитає, сльози втирає:
— Ну, як не може...
А Ничипориха сіла біля вишні, руками розвела:
— Та ні! Не можна так! Щоб мати не пом'янула сина! Не будемо ми за стіл
сідати... Треба, щоб Раїса була. Ми ж не напитися й наїстися зібралися...
душу світлу пом'янути.
Підвелася й пішла до хати.
Iз заплющеними очима Раїса лежала на ліжку, на якому ще зранку спочивав
вічним сном її єдиний синочок Сашко.
Ничипориха сіла поряд, забубоніла тихо та смиренно: — 'Би я не знала смерті,
я би не зуділа тобі... А я знаю. I чоловік, царство йому небесне, помер, і
дочка вдавилася, двох сиріток лишила. Оце сьогодні на цвинтарі й до них на
могилки зайшла. Як чоловіка ховала — захиталася, як дочки не стало — думала:
жити не зможу. А найстрашніше... воно пізніше приходить. Спати ляжу —
донечка перед очима. Сльозами вмивається і каже мені гірко:
Мамо, чого ж ви
мені хрестика на шию не повісили, отця-священика не покликали, душу мою не
врятували...
Я їй:
Ти ж сама занапастила душу, доню. Вдавилася... Діточок
кинула...
— а вона мені:
Як ховали мене, я все чисто згори бачила. Не
повісили хрестика. Не покликали отця-священика
. От і ти...
Раїса розплющила очі. Ничипориха перехрестилася.
— От і ти... Не про душу Сашкову думаєш — про себе, про серце своє
зболіле... А то — гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала... Добре, Льонька
за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер... Пом'янути
хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш... А хлопець усе бачить...
Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову...
Раїса сіла на ліжку — крізь бабу дивиться.
— Ходімо..
Ничипориха головою захитала.
— Зараз підемо. Голова не крутиться?
— Не крутиться...
— Ти ще молода, — Ничипориха їй. — Будуть у вас іще з Ромкою
діти.
— Не будуть.
— А ти не зарікайся, — Ничипориха Раїсі.
— У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в
компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один
він у мене був, синочок мій золотий... — і завила.
— Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом
думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали...
— Порізали... Оце півжінки від мене й лишилося.
— Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову...
Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку
підхопив, до столу довів.
Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько
Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:
— Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.
Випив, перехрестився, за борщ узявся.
— Упокой... Упокой... — зашелестіло над столом.
Мамка Катерину гукнула:
— Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.
— Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй.
— Та не барися, — мамка каже.
Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки
миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. I — на стіл.
Чарки підняли вдруге:
— Упокой... Олександра... Хай буде йому земля пухом.
Після картоплі з м'ясом третю налили.
— Упокой...
Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою.
— Хай Сашкові буде земля пухом. Хай... — I з двору. Катерина —
серед них, очі долу.
— Вічна пам'ять... — I тікати.
Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють,
недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.
Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу
підхопила:
— Посидь, голубонько. Ми все зробимо...
Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:
— Не хочу жити...
А та їй:
— От якби ж то на все наша воля... А дев'ять днів синові справити? А
сорок? А півроку, рік... Пам'ятник поставити...
Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив
акордеон на каменюку і представив товариству вчених.
— Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані
копатися. — Iгор, Денис, — відрекомендувалися вчені.
Татко гикнув:
— Таж теє... ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.
Степан розцвів.
— Аби не похорон, я б заспівав...
Тамарчин Федько втрутився:
— А пішли за комбайн... I бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж
серце розривається. Iгор Крупка окуляри поправив:
— Може, завтра? Незручно... У людей горе, а ми...
— Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й
досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.
— Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис.
— А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір.
— Може, в неї запитаємо? — запропонував Iгор.
— А що її питати? — здивувався татко.
— Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис.
— Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То
вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки... Живіть... хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних
недоїдків.
— Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день
похорон... Аби їсти.
— Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй.
— Куди це ти так поспішаєш?
— Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка
каже. — Ще нап'ється, зараза.
Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали,
мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом.
— Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
Степан накинув ремені акордеона на плечі...
— Українська народна пісня
Гандзя
, — прошепотів урочисто.
Денис кашлянув.
— Вибачте... Ми... Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може,
тільки у Шанівці співають...
Товариство задумалося.
—
Горіла сосна
,
Ой, на горі два дубки
,
Їхав козак за
Дунай
... — посипалося.
— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні
всі знають...
Аж чують — хтось із-за комбайну:
Денис підскочив.
— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:
— То жінка моя! Дарина... I гукає:
— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям
допомагаємо... Вони пісні шукають.
Мамка підійшла. — I чого у траві сидіти?
— Нам би кімнату найняти, — Iгор окуляри поправив, на мамку
дивиться.
— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.
— Так теє... — татко, а Iгор поспіхом:
— Ми заплатимо.
— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.
Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:
— А наша донька, Катруся... То вона перший рядок пісні проспіває, а до
нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.
— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо
вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні
його — Сашко... Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок
скла, у другій — зім'ятий папірець...
Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.
— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за
папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може... Запхнув папірець
назад у кишеню, долонями лице закрив.
— Романе, — чує. — Я тут подумав...
Підняв голову — Залусківський стоїть.
— Вип'ємо? — Роман питає.
— Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.
— Спасибі тобі... — Роман каже.
— Та ти що!
— Льонька казав, ти дощок дав.
— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи
рукавом. — I хіба я один? Усе село... Я тут подумав...
— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. —
Жінка он виє, а я — не можу! I хотів би... А щось воно здавило всередині...
I все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу...
— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут
подумав... Отак сидіти будеш — пропадеш. Iди, мабуть, далі копу стерегти.
— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я
хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Iз Сашкою... А тепер...
— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію... На той рік.
— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму
— хащі.
— Не тре' мені того поля.
— То продай.
— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив.
Випили. — Iшов би на копу, — все про одне Залусківський. —
Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.
— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Iнших
шукай...
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля
Людчиного дому причаїлися.
— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів
поведе, — розсудила Людка.
А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж
дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до
Катерининої хати. З мамкою і татком.
— По тебе, — видихнула Людка.
— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.
Мамка Катерину помітила.
— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.
Катерина до Людки обернулася.
— Гості! Ясно? А ти, дурна,
міліція
,
міліція
...
Iще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч
після похорону сина.
Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню
цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне
провалля...
Схаменувся від тиші.
Раїса вити перестала
, — здогадався.
Підвівся. Що там із нею? У хату ступив... Сидить жінка на підлозі, речі
Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.
Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.
— Що ти робиш?
— Синочку понесу завтра...
— Не тре' йому вже цього.
— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.
— Лягай поспи... Звалишся, що буде?
— Однаково, — каже.
— А де корова наша? — Роман питає.
— У Ничипорихи.
— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову
додому прижени.
— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені
нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду.
Таке дурне бовкнув...
Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню.
Роман за нею.
— Чи їсти хочеш?
— Сашкові зберу.
— Ну, збирай, — сів біля столу.
Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.
— Піду я...
— Та стій, Рая... Ніч надворі... Сама ж казала- ранком підеш. I я піду.
Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.
— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.
Він міцніше вхопив.
— Не пущу!
Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.
— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!
Пусти... — захлинається.
— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж... Хлопця не вернемо.
А вона своєї:
— Пусти мене до дитини...
До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала
біля торб. Лежить... Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман
дивиться на неї — мертва... Геть мертва!
— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть
перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.
Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.
Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої
Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.
До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.
У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у
чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.
— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину... — шепотів. Потім відкрив
каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.
— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, —
прошепотів затято. I пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за
Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од
жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.
Були б люди поряд — задивилися б.
Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі
люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію
краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною
городських
слухали.
— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.
Гості переглянулися.
— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба... Ми спробуємо тільки
зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Iгор.
А татко — тямущий, його не проведеш.
— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.
— А чого питаєте? — Iгор йому.
— Так, думаю, мужиків би вам привести... 3 лопатами. Як заплатите, вони
вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.
Учені пожвавішали.
— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.
— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів
заплатите?
— По двадцять! — Денис каже.
Татко руки потер:
— Хоч зараз піду копати! — каже. — I жінка піде. I донька...
Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?
Мамка з кухні виглянула.
— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по
господарству встигли зробити.
— Ми не проти, — Iгор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на
природі.
По руках ударили. Мамка сяє.
— До столу, до столу... На поминках — яка радість? Щось перехопили — і
з двору. А ми вас зараз почастуємо.
— А... — Iгор розгублено.
— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла.
Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо... Рушничок
чистий. Мийтеся. Iгор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.
— А де ж тут...
— Зараз, зараз! — мамка йому.
Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.
— Прошу...
— А туалет? — подав голос Денис.
— За хатою, — татко каже. — Гайда покажу... Учені похнюпилися, але за татком рушили.
Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості
вмиються.
На кухні Iгор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.
— Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис.
— А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Iгор.
— Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував
пошуткувати Денис.
— Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, —
сказав Iгор.
— Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Iгор
озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.
— Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, —
заходився.
А у вітальні татко дратувався.
— Що вони так довго роблять?
— Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні...
Заробимо трохи.
— Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко
бурчить.
— Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки
їсти. Iгор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях
мокрими долонями поляпали. Готово! — I добре! — мамка їм. Таз
ухопила, надвір вискочила.
Денис руками розвів.
— Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона
вже... — каже.
— Не чоловіча то справа — тази носити, — татко йому. —
Сідайте до столу, повечеряємо. I ставить на стіл пляшку.
Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. I вчені пручаються:
— Не треба пити...
Денис навіть таємницю відкрив:
— Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне
лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. —
Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках...
— Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке
в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви
Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей
пляшки ховають?
Учені плечима знизали.
— Хіба по одній? — кажуть.
— По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже
наливає.
Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка
пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за
жінок. Потім — за хазяїв, потім...
— Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис.
— Зара... — татко каже і нову пляшку дістає.
Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів
вимовити:
— А... де... — ...спати будете? — здогадалася мамка. —
Уже постелила. У вітальні на ліжку.
Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. I Катерина за ними.
— От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів
цигаркою.
— Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще
завтрашній день розпланувати?
— Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до
Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому
забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок
організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує.
— Мо' я до школи? — Катерина питає.
— Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою.
Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій
ліфчик.
— Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.
— Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!
— Таж мала ще... — мамка.
— Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко
злиться.
— Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати!
— А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку
гості хропака задають.
— Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько
до своєї кімнатки йди.
— Мамо... Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості
проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? I що мені казати? Що ви в
соломі?
— А ти, доню, скажи... Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється.
— На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в
Шанівці дачі об'явилися... I з поля вже зібрали все чисто.
— А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські...
Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу
гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — I коли вони
працюють? — не розуміла.
Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці
наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від
Людки дізналася.
Біля криниці й зустрілися.
— Катька, то що за люди у вас? — питає Людка, і очі горять.
— Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.
— Пісні? — Людка аж підскочила.
...Закладка в соц.сетях
