Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
... — Ах ти ж паскуда! — татко вчепився у Залусківського. — Я
тебе закопаю!
— Не закопаєш! — прохрипів Залусківський. I вітер. Вітер ходить.
Iз хати — на сарай. Корова заревла.
Свині верещать.
— Худобу рятуйте! — крикнула Тамарка. — Худоба ж ні при чому!
Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями
метушилися.
А тут — Ничипориха. Як завиє:
— Горить... Хата горить!
Шанівці не зважають — на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю
підігріти.
А вітер... Вітер ходить. Iз сараю — на сусідню хату. Iз сусідньої — далі...
— Шанівка горить! — тоненько заверещав Тарасик-першокласник.
Бігла Катерина, бігла — страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій
гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася — над
селом заграва. I у вуха ще дужче — гу-у-у-у-у!
За курганом біля кущів присіла.
— Матусю...
Скільки так просиділа? Чує — голоси:
— Федька, а ти б хотів малу Катьку... того? — і голос — ніби
батька Людчиного.
— Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, — Федір відказує. — А
щоб у те худе коромисло... Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в
хаті, щоб не крутила задом. I — до кущів.
Катерина як закричить!.. I — геть по кущах і ямах.
— Та он вона, бля! — крикнув Людчин батько. — Хапай її!
Хапай!
Катерина мчала чимдуж і кричала — Бог рота не закривав. Кричала, як скажена,
од страху. А мужики поночі — на той крик. I все ближче, ближче...
До лісочку за курганом добігла — задихнулася. Нема крику.
Впала, поповзла. Завмерла.
— Тут вона, бля! — чує голос Федора. — От паскуда! Нема чого
робити, як бігати за нею по всьому лісові! I не хтів, а тепер, як доженемо,
то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати...
Помовчав. Iще раз — Людчиному батькові:
— А що, куме, вставимо?
— А чого ж... Мені — хоч корові в зад... — той. Мужики
розреготалися.
Катерину — ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила — і бігти.
Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.
Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.
Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни,
балка неглибока. За нею — мале озеро калюжею розлилося серед осоки.
Зупинилася.
— Мамка вб'є! — заплакала. — Пальто нове геть усе заляпала...
I почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом
витерла.
Одяглася. Знову заплакала.
— Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати... I так сильно раптом їсти
захотілося. Полізла в рюкзак:
— Овва! Та тут мама на півроку наскладала!
Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла... Посміхнулася.
Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі
сріблястим комірчиком, штані джинсові... -... З вихилясиками, —
згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.
Ноги — у ґумові чоботи. I заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.
А як почала назад усе скидати — гроші знайшла. Перерахувала.
— Оце! — здивувалася. — Нащо стільки? Мені ж тільки до
Шанівки добратися...
Згадала вголос про Шанівку — і переляк у горлі став. Перед очима — дядько
Роман. А у вухах — зовсім і не його голос.
Як доженемо, то вставимо хуя,
щоб не дратувала мужиків...
— Мо', би сховатися десь... — прошепотіла. I пішла далі. Сонце
осіннє крізь хмари продерлося.
За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.
— Така сама, як біля баби Килини, — зраділа чогось.
Від ферми — дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її
прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:
— От і добре. Вийду до людей, попрошуся... Мо' хто пустить пожити.
Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина
стала на узбіччі.
Аж вантажівка зупиняється. Кабіна — як величезний телевізор, причіп — як
вагон. Iз кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків
дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби
прокинувся тільки-но.
Підійшла ближче.
— Мо', підвезете?
— Сідай, — похмуро відповів лисий.
— Добрий день! — сіла у кабіну третьою, озирнулася. — Овва! У
вас тут, дядьки, простору... цілий світ. Таж і високо...
Як на кургані. Вантажівка рушила.
Лисий дістав пляшку з мінеральною водою, відпив.
— У рот береш? — спитав байдуже. Катерина усміхнулася.
— Дякую, я їсти геть не хочу. Мама ось дала з собою. Лисий обернувся до
сивого. Той реготнув.
— А я тобі казав... Хіба не бачив, що мале стоїть... Облиш її. Хіба
мало сук на дорозі?
— Таж вона... — лисий проштрикнув Катерину поглядом. — Ти
чого сіла? — спитав роздратовано...
— Підвезти попросила. А ви сказали: сідай, — повторила з
острахом. — I куди тебе підвезти? — спитав сивий лагідніше.
— Зараз скаже — однаково! — пхикнув лисий. — Усі вони
малолєтками прикидаються, суки придорожні!
Катерина зовсім перелякалася, полізла до рюкзака. Візитку Крупки-молодшого
витягла.
— Та не однаково, не однаково. Ось! У Київ тре'... Там дядько мій живе.
Він учений. Оце мама до нього направила, — чи то благала, чи то
переконувала.
Лисий взяв візитку. — Iгор Богданович Крупка, — прочитав. —
Кандидат історичних наук, експерт... Та в тебе крутий дядько, — сказав
Катерині, тицьнув їй візитку. I — напарникові:
— Зупиняй! Хай вимітається.
— Та довеземо, — сивий каже. — Хай сидить собі.
— А як шльондру підберемо, то куди посадимо? Тобі на голову? —
закричав лисий.
Катерина рюкзак до себе притисла, тремтить.
— Та вже під'їжджаємо, — засміявся сивий. — За десять
кілометрів — роз'їзд у лісі. А там тобі... і кафе з шашликами, і душ за
п'ять гривень, і кабінка, щоб посрати з папером. А курв тих... Більше, ніж
шашликів у тому кафе і дерев у тому лісі!
Катерина духу набралася:
— Дядьки! Чуєте?! Мої висадіть мене, бо так страшно з вами...
Навіть лисий розчулився.
— Та не лякайся! Не обідимо! Тебе як звати?
— Катерина...
— А мене Роман. А його, — показав на сивого, — Леонід Iлліч.
Як Брежнєва. Та ти, мабуть, і не чула про такого.
— Так мого татка звати, — відповіла Катерина.
На лисого зиркнула.
— А вас не можу Романом звати... — і сльози покотилися.
— От тобі маєш! — здивувався лисий. — Мало того, що целки по
дорогах шляються, з пантелику збивають, так ще й утішай їх!
До Києва дісталися наступного ранку.
— Дякую вам дуже, — чемно вимовила Катерина. — Хай вам
щастить на дорозі підбирати тільки тих, кого вам треба. Вибачайте, що я вам
стрілася. Дядьки розсміялися.
— Та нічого! Ми свого не впустили! Тобі хай щастить, дівко!
— Дякую, дякую, — помахала рукою.
А як вантажівка рушила, перехрестила її вслід. Чисто як баба Килина саму її
колись.
Баба Килина стояла біля мазанки й дивилася, як за пагорбом сходить чорним
гаром Шанівка.
— От і смерть.
Похитала головою. Поповзла в мазанку. На постіль лягла, руки на грудях
склала. Молитву зашепотіла.
А Рудий із Чубчиком іще довго ганялися за кролями, яких безвість скільки
розбіглося по світі з кролятні Залусківського.
Передушили з десяток, а як награлися, голови у бік Шанівки витягли і давай
вити. Їм у відповідь — шанівські собаки.
— Цитьте мені! — гаркнув Iван Залусківський від своєї згорілої
хати.
Собаки замовкли, а виття не припинилося. Баби і вітер — симфонія...
Залусківський озирнувся навкруги...
Села не стало. Ніби й не було ніколи. Півтора десятка справних хат вигоріли
до останку. Вулицею Iмені Леніна бігали перелякані кролі, за ними ганялися
шанівські коти із собаками, блукали отетерілі, мов конопель нажерлися,
корови, сахався від усіх кінь Голубчик. Тільки свині спокійно рилися в
кучугурах і все щось жерли, трясця їх матері. I постамент — білий, оливною
фарбою ще влітку вкритий. Чому його вогонь не торкнув? Стоїть — нову
колгоспницю на свою голову чекає.
Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто
намагався відшукати хоч щось уціліле.
— Добре, бля, хоч бомаги врятував! — рипнув зубами Залусківський.
Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.
— А все твої каверзи! — кинула Алка чоловікові.
— А ну цить мені, дурна, — процідив Залусківський.
Алка зиркнула — ніби вогонь не хату, а її саму випалив.
Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:
— Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, — одказала
спокійно.
На вулицю глянула:
— Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра
перерахують.
До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою
трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи — усе, що
врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах — калоші.
Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною — спідлоба:
— Не до вас мені...
— Судити тебе зараз буду! — крикнув Льонька.
Та так крикнув — луна пішла.
Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються... На крик повзуть. —
Iди геть, Льонька... — шепоче Залусківський. Очі люті.
— Чужого найняв копу підпалити? Найняв! — бризкає слиною
Льонька. — Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!
Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти
і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!
— Ти, Льоня, часом не п'яний? — прохлипала Ничипориха.
— Залусківський у всьому винуватий! — крикнув Льонька. — Село
— під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до
рук прибрав.
— Яку землю? — гукнув Федька. — Оті бур'яни, що з Iвановим
полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на
Iвана намовляєш.
— Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля — як мертвому
кадило, — піддакнув Людчин батько.
— Ми до міста поїдемо! — вискочила Людка. Без суму.
— Ви мені зуби не заговорюйте! — крикнув Льонька. — Iвана
судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.
Залусківський кашлянув.
— Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором
став?
— Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам
тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі
залишилися... Залусківський знову кашлянув.
— Ну, то й теє... Оце, що ти зараз наварнякав, — твоєї паскудної
дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог
судить! Романа Бог покарав — і її покарає...
Ми усі й так через них постраждали.
Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:
— Льончику!
Залусківський криво всміхнувся.
— А про землю... Я тут подумав... Хочу допомогти всім.
Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда...
— Що?! Що?! — приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. — Як ти допоможеш, Ваня?
— Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб
на новому місці влаштуватися.
— На новому? — Дарина насупилася. — А ми звідси нікуди не
збираємося!
— Та замовкни вже, Дарина! — зашипіли на неї шанівці. — Дай
розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Iване?
Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:
— А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою
дочкою і жінкою дурною...
Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток
шанівців учепилося:
— Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не
пожаліємо! Мало тобі? I до Залусківського — благають:
— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!
Дарина чоловіка обійняла:
— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять... Не послухав! Тепер
Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно
повиздихаємо...
Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула
по вулиці — й тихцем, тихцем геть.
Боже, який же кмітливий цей Iван! —
вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію
чули
.
До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого
часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині
не постраждали. I схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.
Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто
грошей. Усміхнулася:
— Встигну!
Подалася вулицею Iмені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не
одірвав від їхнього горя.
Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського
відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були
розмови про земельні паї в минулому.
— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї
купити! Зупинилася. Замислилася.
— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з
паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки
три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось... Тамарка
заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.
Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод
позаздрили би навіть на Волл-стрит.
Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.
Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха —
Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст
потрапила. А Тамарка — не з образливих.
Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та
свиней.
— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.
— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов
на Тамарку.
— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш
ніж відскочила на безпечну відстань.
— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:
— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!
— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі
одній. Онде кожен собі думає, куди податися.
— А ти, я бачу, не дуже сумуєш...
— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось
перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що
далі робити.
— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — I дитина
пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?
— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї... Я добре
заплачу. Не те що Iван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам
зовсім ні до чого. Одна морока.
Льонька зітхнув:
— Страшно... без землі.
— А без хати не страшно?
— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася.
А як землі не буде, то...
— То що? — Тамарка їм.
— Хто я буду без землі? — Льонька.
Тамарка руками — плеск!
— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші
пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся... Онде поїдете, Катерину свою
відшукаєте, заживете у місті без турбот.
— А корову і свиней куди? — Дарина їй.
— Заріжете і продасте, — Тамарка повчає, ніби мамка перший день на
селі. — Знову ж — гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду,
не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки...
— Добре, — видихнув Льонька. — Скільки даси? Дарина не
встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні
перекочували до Льонькиної.
Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:
— Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! —
смикнулася.
Тамарка їй:
— Таж Льонька — ґазда!
— От паскуда, — прошепотіла Дарина. На подвір'я — а татка вже й
сліду нема.
— Оце ми дохазяйнувалися, — заплакала. I пішла далі корові зі
свинями дах лагодити.
Тамарка йшла попелищем і всміхалася.
А непогана я учениця! —
думала. — Перепродам паї Залусківському, мені вони — зайве. Я людина
торгова... Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно
.
Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку
побачив.
— Піду... — кинув жінці.
— Куди? — похмуро запитала Алка.
— А може, ще паїв назбираю...
Тамарка вже до кіоску добігла. Розписки, документи й гроші до схованки
вкинула, віконце відчинила. Стоїть, усміхається. Залусківський підійшов.
— Де бігала? — прямісінько в саму душу.
— Паї повикупляла... — Тамарка брехати не наважилася.
— Ах ти ж сучка! — розлютився Залусківський.
— У тебе вчуся, Ваню, — відповіла Тамарка. — Як хочеш, то перепродам... Мені вони...
Залусківський зубами скрипнув, пішов не обертаючись. — Iще
прийдеш, — прошепотіла Тамарка йому в спину.
За тиждень у вигорілій Шанівці зосталися Льонька з Дариною й Ничипориха, яка
лишилася без хати, без землі та без грошей. Баба пробувала вмовити
Залусківського тепер не влаштовувати їй файний похорон, а краще грошиків
підкинути, та Залусківський уперся:
— Я свого слова, бабо, не міняю, — відрубав.
— Ваня! Ти ж їдеш... — бідкалася Ничипориха. — Де я тебе
шукати буду, як помру?
— Я тебе, бабо, сам знайду, — навіть не почервонів Залусківський.
— Обманув ти мене, Ваня, — заплакала баба. — Де мені тепер
себе дівати? Хоч у колодязь стрибай, так гірко. — Їдь, бабо, до
Килимівки, — порадив Залусківський. — Там люди. Не пропадеш. Мо',
хтось пустить до себе. Чи в інтернат здавайся...
— В який іще інтернат?
— Для старолітніх, — Залусківський почухав потилицю і пішов геть.
Навіть не попрощався.
Льонька пив, доки гроші не скінчилися. А тоді приліз до Дарини:
— Де жити будемо, жінко?
Дарина часу не гаяла: у неї і корова зі свинями під дахом, і колишня
Катеринина кімната, де стіни вціліли, дошками накрита зверху.
— Тут і будемо, Льончику, — і заплакала.
Він аж протверезів. Зітхнув, насупився.
— Чуєш, Дарка... А може, до міста поїдемо? Чого нам тут удвох
порпатися? — Їдь, коли хочеш, — відказала, — а я не можу.
Раптом дитина повернеться? Тут чекати буду.
Льонька знову зітхнув. — Піду...
— Куди? — жінка йому.
— До Килимівки. Приведу Степана, хай допоможе свиню заколоти. М'ясо
продамо, гроші будуть. — Iди...
Льонька пішов, а Дарина все лагодила стріху над Катерининою кімнатою. Потім
дірки та щілини глиною замазала. Вийшла така собі мазанка серед згорілої
хати.
— Якось перезимуємо, — прошепотіла. — Аби тільки дитина
повернулася.
Ничипориха геть нічого не робила. Увесь день сиділа біля згарища й одно
кивала головою, як заведена. На ніч тулилася в кутку зруйнованої хати,
накривалася ковдрами й облізлим матрацом. А на ранок знову сідала біля
згарища.
На третій день після того, як у Шанівці не лишилося нікого, Дарина прийшла
до Ничипорихи. Принесла каші з гречки й молока.
— Бабо! Поїжте, бо впадете.
Ничипориха зиркнула на Дарину недобре:
— Пішла геть, курвина мати! — просичала. — Це ти у всьому
винувата. Це твоє стерво все село попалило...
— Би сперечалася з вами, бабо, та сил нема, — відказала
Дарина. — їсти будете?
Ничипориха оскаженіла, як змогла підхопилася, руки трясуться:
— Геть! Геть!..
Дарина миску з кашею і бідончик із молоком біля баби лишила та пішла, куди
баба послала, — геть.
Надвечір Ничипориха виїла все чисто. Дарина мовчки забрала посуд, а назавтра
знову прийшла. Тепер уже не вмовляла. Поставила і геть.
Льонька повернувся з Килимівки через три дні. П'яний і злий.
— Свиней здихався, — похвалився.
— Як це, Льончику? — Дарина пополотніла.
— А живцем продав. Завтра люди приїдуть і заберуть, — він їй.
— А... гроші де? — Дарина здогадувалася, та повірити не хтіла.
— Де, де... — пробурмотів Льонька — і завалився на постіль, де
колись Катерина спала.
Дарина вийшла надвір. Озирнулася навкруги: дике поле... I заговорити нема до
кого.
— Боже всемогутній, допоможи. Поверни дитину, бо не втримаюся. Не
втримаюся і щось зле зроблю. Не можу більше. Сил нема... Ти ж глянь, Боже!
Попіл... Нема села. Одні ми тут лишилися — я і Льончик. А ще баба...
Змилуйся над нами. Зроби, Боже, щоб у Шанівку люди повернулися. Щоб дитина
моя золота з ними прийшла, а я б зустріла її, до себе пригорнула,
приголубила. Захиталася Дарина, на землю впала.
— А, може, хай би й не поверталася... Може, краще життя їй судилося.
Може, піти мені, Боже, за нею слід у слід. Людей розпитати... Хтось же знає,
де моя кровиночка...
Замовкла і ще довго лежала на холодній землі.
А за тиждень морози вдарили. Льонька свинячі гроші допив і на корову став
поглядати. А Дарині наче байдуже. I слова впоперек не каже.
— У Килимівку піду, — Льонька. — Iди, Льончику, — Дарина
лагідно. — Мо', відразу і корову із собою візьмеш?
— Ти чого, дурна? — він супиться.
— Та нічо'...
Картоплі в миску наклала — і до Ничипорихи. Дивиться — нема баби надворі.
Стала біля Ничипоришиного згарища.
— Ничипорихо! Гей, бабо, де ви?
Аж — ні звуку у відповідь.
Дарина посуд на землю поставила і до згарища. Глянула — і заплакала:
— Оце вам, бабо, і весь похорон...
Мертва Ничипориха лежала під дірявим матрацом і всміхалася. Тільки долоньки
сухі в кулачки стисла, ніби до бою готувалася.
Дарина перехрестилася і відкинула матрац. Закрила бабі очі й потягла її далі
від згарища.
— Що я роблю? — сама собі дивувалася. — Куди я бабу тягну?
Ет, шкода, Льончик до Килимівки попхався. Як же я сама впораюся?
Лишила мертву Ничипориху посеред вулиці Iмені Леніна, пішла на своє подвір'я
по лопату. А з подвір'я — гавкіт злий.
Дарина мерщій — за вила вхопилася, та до загородки, де корова стояла.
— Матінко, та що ж це робиться?
У бік корові намагався вчепитися великий худий пес. Ще з десяток
підстрибували за загородкою...
— Ану геть! Геть! — Дарина вилами — як шаблею: — Пішли мені...
Повбиваю, паскуди...
Пси розбіглися. Дарина до корови — припала, гладить:
— Що, голубонько, перелякалася? Ну, тихо, тихо... Хай їм грець, тим
собакам! Вони стерегти нас должні, а вони... Дарина зітхнула. — ...А
вони голодні. Теж їсти хочуть...
Аж із вулиці — скавучання. Дарина насупилася. На вулицю:
— Та нема більше корівок! Одні ми тут. Глядь — пси бабу рвуть.
— Лишенько! Лишенько! — Дарина кинулася. Голо
...Закладка в соц.сетях
