Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...улася дівчина, і Крупка-молодший потяг
її оглядати кімнату — аби тільки припинити розпити.
— У мене буде своя кімната? — зашарілася Катерина.
— Ну, не всю ж зиму тобі на кухні спати, — зітхнув Крупка-молодший
і вкотре пожалів, що дав свою візитку не якомусь дядькові у степу, а оцій
дитині, яка наївно приїхала із села до столиці.
— Який же ви добрий! — вихопилося в дівчини.
— Та досить уже, — махнув рукою Крупка-молодший і застеріг: — Ти
моїм батькам нічого про свої проблеми не розповідай. Зайве. Старі люди, ще
щось не так зрозуміють. Просто кажи, що навесні додому поїдеш. I все. I
додав:
— Гляди ж, допомагай їм.
— Та ви що, сумніваєтеся?
— Ні, — відповів Крупка-молодший.
Мить покрутився і каже:
— Чуєш, Катерино... Жанночка помилково тобі одну свою спідницю поклала.
Оце щойно телефонувала... Каже, якщо Катя віддасть...
— Та хіба б не віддала?..
Катерина вивалила одежину з пакету на ліжко. Крупка-молодший порився та знайшов спідницю від Armani.
— Візьму, якщо ти не проти...
— Будь ласочка...
Крупка-молодший вийшов із батьківської оселі, озирнувся.
Онде і баки для сміття. Підійшов. Роздер спідницю навпіл. Укинув у бак.
— Пастка... пастка... — шепотів...
А ноги все одно несли до Жанночки.
Перші два тижні Тася і Богдан Крупки обережно придивлялися: що за особу
підкинув синочок? А що як вона крадійка? Чи просто нехлюйка?..
Катерина вставала вдосвіта, водила мопсика у парк під кущі. У професорській
оселі перестало тхнути собачим лайном — і знову запахло розмовами про
національну свідомість. Особливо під час обідів, які справно і смачно
готувала дівчина.
— Тася, я удивлен бескрайно! — нечітко, з переповненим ротом
починав професор. — Украинское село совершенно деградирует! Ты посмотри
на Катерину! Ей бы в школе учиться, книги читать... В университет
готовиться, чтоб вернуться в свое село... И нести...
— Что ты несешь, Богданчик? — не зовсім розуміла професорська
дружина. — В Украине — демократия. Каждый выбирает тот путь,
который... — Тасі дуже кортіло сказати
хочет
, але вона була
реалісткою, — который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее
получится хорошая повариха.
— А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина... погибла! —
кричав професор, проковтнувши котлету.
— Боже сохрани! — лякалася Тася професорської активності.
— А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и
пахать! Повариха... Завтра все селяне станут поварами... Да?
— Ну? — обережно запитувала Тася.
— А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов?
Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в... селе! Нечего им в городе делать!
Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!
— Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И
стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая
девочка...
— Девочка, девочка... Эта девочка — предательница! Она — яркий пример
деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого
не переживу! — поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився.
А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування
ківі й виховання мопсів.
За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й
лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.
Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на
ліжко — і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко... Це був найкращий
час доби.
— Чуєте мене, дядьку Романе? — шепотіла у темряву, і кімната
наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. — Погано мені тут. До
вас ближче хочу... До мамки з татком. I до кургану хочу. Сісти собі під
курганом... Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що
витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під
курганом — наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й
відчувала: тут ви, зі мною поряд... Дядьку Романе! Чуєте? От дуже
сумнівалася... Думала, згоріли ви — і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час
про вас думаю, про любов нашу. I нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще
хтось буде мене так, як ви, любити?..
Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі,
бідолахо, до ранку.
Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала
розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова
геніальна ідея.
— Катя, сегодня прибери все побыстрее!
— Чого?
—
Чого, чого
... — роздратувався професор. — От село! Я буду обучать тебя грамоте...
— А я грамотна, — Катерина йому. — У школі майже відмінницею
була. Тільки віршів чужих не любила вчити.
— Почему?
— Я свої вірші складала...
— От село... — повторив професор. — Вірші вона складала...
Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя
сам профессор обучать будет. Поняла?
Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор
видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив
відігратися на дівчині.
— Как же тебя снова вернуть к растениям? — ламала голову Тася.
А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із
психологічними тестами відкрив. Кашлянув.
— Ну! Начнем с тестирования...
— З чого? — Катерина йому.
— С тестирования, дура! — закричав професор. — Живо отвечай
на мои вопросы!
— Та добре...
А тут і Тася:
— Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими
лекциями...
Професор розцвів:
— Садись, Тася! Будешь вольным слушателем...
Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:
— Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.
— Зачем? — спитала Тася.
— По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, — пояснив професор. I до Катерини:
— Пиши!
Дівчина глянула на професора з подивом:
— Не можу...
— Почему?
— Таж нема в мене мрій...
— Як? — професор вухам своїм не повірив — аж на українську
перейшов.
— Бо двадцятьох мрій не буває... Мрія — вона одна.
— То напиши одну.
— Не можу.
— Та чому ж, дурна ти дівко?!
— Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.
— Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!
Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?
— Катенька, — обережно запитала Тася, — расскажи... Какая у
тебя была мечта?
— У всіх дівчат одна мрія... Кохання... Справжнє кохання. На все життя.
А все інше — то не мрії... То примхи.
— Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! —
роздратувався професор не на жарт.
— Скоро чотирнадцять буде... — I де ж твоє кохання? Чому вештаєшся
по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко
було, а не твоя дурна пика! — кричав професор.
— Роман... мій... згорів.
Професор зайшовся деренькучим сміхом.
— Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это —
будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала
новые романы крутить!
— Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили...
Він згорів.
— Господи! Спаси и сохрани! — перехрестилася Тася.
До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.
А дівча ж без мамки — другий місяць... Як розревлося!.. I все життячко —
перед очима. I він... дядько Роман... Чорний увесь... А очі — сині. I світ
навкруги — синій.
Професор перелякався:
— Тася! Что она говорит?
— Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб... И я ей верю.
— Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все
знаю. Я там был...
— Когда? — не змогла пригадати дружина.
— Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за
скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и... дальше пахать. Тоже мне
Джульетта!
— Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, — Тася гладила Катерину по
спині, а дівча все не могло вгамуватися. — Смерть — вообще ужасная
трагедия, а смерть юноши...
— Та він не юнак... Дядько дорослий... У нього син був старший за мене.
Теж загинув... — крізь сльози.
Тася витріщила очі й завмерла.
— Что? — пошепки запитав у неї професор.
Жінка знизала плечима. Катерині:
— Так ты любила взрослого мужчину, Катя? I — нотки крижані
пробиваються.
— Дорослого...
— По... взрослому?
— Так, так... I буду любити його до кінця життя.
Голову підвела. Глянула. Чужі люди... Чужі. I — собі:
Що ж це я?
Розпатякала язиком, мов помелом.
Нащо? Хіба воно їм треба?
— Вибачайте... Можна, я піду?..
— Куда? — Тася суворішала на очах.
— Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно
мені...
— Мопса возьми!
— Добре... Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.
— Ему нужен свежий воздух, — вирішила Тася, і Катерина мовчки
пішла збиратися.
На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до
себе тремтячого мопсика.
— Хоч би вони тобі ім'я якесь дали...
Мопсик пискнув — мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.
— Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене... —
Задумалася. — Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву
тебе Чудний. Добре?
Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.
— Погодився? От і добре... Можу тобі таке сказати, чого нікому не
казала... Я гроші мамині зберегла... Майже всі. Додому їхати буду...
усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни
так далеко... Як до Місяця...
Зупинилася. Мопса перед собою виставила:
— Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно
тявкнув.
— Ото ж бо й воно, — зітхнула Катерина і повернула до
професорської оселі.
Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували
сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.
— Гнать! — вимагала Тася. — Кого Игорек нам подсунул?
Развратница!
— Гнать! Гнать! — кипів професор. — Ее место в селе! Ишь
придумали... Чуть что — все в город бегут!
— Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина
может привести сюда бог знает кого!
— Гнать! Сегодня же! — постановив професор.
— Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в
доме приберет, обед приготовит, а потом уже...
— Хорошо, но я этого не переживу!
— Что ты хочешь сказать? — не зрозуміла Тася.
— Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже
нет мечты! Нет, я этого не переживу!
— Кстати! — Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені
халату невеличку книжку. — Я нашла руководство... по разведению манго в
условиях средне-континентального климата.
— Не может быть! — зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і
про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.
Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.
— Щось робити треба? — спитала дівчина.
— Вот кастрюли бы почистить, — на ходу придумала Тася, і Катя
попхалася на кухню.
— Мо', завтра? Ніч уже...
— Завтра будет завтра, — відрізала Тася й пішла до спальні.
Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув.
Як схаменувся — друга ночі. I щось на кухні — шкряб, шкряб... Пішов на звук.
— А... Джульєтта! — чи то похвалив, чи то образив.
— А чого не спите? — Катерина йому. Професор суворо брови звів:
— Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько
вопросов.
— Добре, добре... Оце тільки каструлю дошкребу...
— Немедленно! — професор тупнув ногою і пішов.
— Як знаєте... — Катерина покинула посуд і попленталася до
професорського кабінету.
Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:
— Роздягайся...
— Нащо? — Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на
професора.
— Покажеш, як ти любити вмієш... — у відповідь тим же суворим
тоном.
— Та нащо воно вам?
— А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?
— Нічого я не думаю...
— Роздягайся й ходи до мене.
— Та ні за що!
Професор із крісла зліз, до дівки підскочив — та як лясне по щоці!
— Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота
роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна...
Катерина в куток забилася:
— Відпустіть мене... Дуже прошу... Я що хочете буду робити, тільки не
чіпайте...
— От я й хочу, щоб ти все поскидала!
Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю — та
й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї
навалився, на підлогу кинув, сопе...
— Пустіть мене, пустіть... — губи тремтять, а прямо перед очима
професорська пика пашіє.
— Давай, давай... — белькоче.
Уже долоню між ніг дівчачих запустив — і раптом як зойкне!
— Животное!.. — і вхопив себе рукою за жопу.
Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться — мопсеня на її захист
стало. Гарчить, хвіст пістолетом.
— Ах ты ж тварь неблагодарная!.. — заволав професор. Заволав так,
що Тася прибігла.
— Что случилось?
Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі
професор катається та все за зад тримається.
Тася й розбиратися не стала:
— Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и
вон!..
А Катерина й не виправдовувалася.
— Вибачайте, як щось не так. А професор ваш... така гнила
людина!.. — сказала тільки.
За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию
шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула — аж серце стислося:
ніч, сніг мете...
— Ладно, можешь до утра остаться...
— Не лишуся. Погано мені у вас, — і до дверей.
Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.
— До Шанівки піду... Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють...
А у професорській квартирі — гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить — жити
не дає.
— Господи! Как я ненавижу собак! — взяло зло Тасю. — Ему
приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.
Богдан! Это твой пес, вот и выведи его...
— Никуда я не пойду, — буркнув професор.
— Тогда пусть сам гуляет... — I Тася відчинила двері.
Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду
шурхіт. Обернулася. Мопсеня — у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за
останньою надією.
— От ти чудний... — усміхнулася. — Тепер точно буду звати
тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.
— А ти мамі сподобаєшся... I пішли вони з мопсиком на пару — бозна
куди.
Iгор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного
разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу,
усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою
спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз
Iгорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула
на плічки блакитну норку:
— Звичайно, підемо. Я дуже хочу... Хай і зараз!
Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу.
Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті — здається,
цілодобово — з десяток бутиків і модних салонів.
— Я цього не переживу, — повторив професорський син улюблений
вислів батька.
У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився
Жанночці:
— Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг... Поїдемо на таксі, сонечко.
Жанночка всміхнулася й сказала:
— Ні.
Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:
— Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні
в кого такого нема! I пішли. Минули один бутік, другий... У Крупки-молодшого
три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг
збагнути.
На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити
щелеп: — Iгоре Богдановичу... У вас така... подруга... Красуня! Крупка-
молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається — тільки
окуляри на носі виблискують.
Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху
почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж
поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий
київський антиквар і колекціонер.
— Пане Крупко, — сказав, — мушу вас засмутити...
— Що сталося? — Iгор спершу подумав був, що остання експертна
оцінка, яку він робив для салону Ширмана, виявилася не дуже компетентною.
— Ви, пане Крупко, як з'ясувалося, не єдиний володієте скіфською
пектораллю...
Крупка-молодший розсміявся.
— Цього не може бути, пане Ширман.
— А ви забіжіть до мого салону цими днями... Я випадково і дуже дешево
придбав пектораль, кращу за вашу... — Соломон Ширман на мить замовк, а
потім зізнався: — Це я вихваляюся. Моя пектораль не краща за вашу. Така
сама... Така сама унікальна і прекрасна.
Яке там
цими днями
! Крупка-молодший погнав до Ширманового салону через
п'ять хвилин після дзвінка. Щось наплів студентам, відмінив лекцію — і
гайда.
Соломон Ширман побачив Крупку-молодшого, всміхнувся:
— Добрий день, пане Крупка! Побився із Софочкою об заклад, що
примчитеся сьогодні ж, не пізніш як за годину! — Iгоре Богдановичу, я
милосердніша, ніж Соломон, — до салону вийшла Софія Ширман. — Я
дала вам більше часу.
Цілісіньких три години.
— Обоє не вгадали, — нервово засіпався Крупка-молодший. —
Якби я міг, я б тієї ж миті опинився тут. Не мучте... Показуйте.
Соломон Ширман зачинив салон, дістав із сейфа велику полотнину, поклав на
стіл перед Крупкою:
— Хочу, щоб ви відчули ейфорію відкриття. Розгорніть самі... Це —
диво!.. — Соломон молитовно склав руки біля грудей, очі
заблищали. — Ну ж бо! Сміливіше...
Крупка-молодший задихнувся.
— Так... Зараз... — ніжно відхилив один краєчок полотнини,
другий... — Що?! — крикнув. Відскочив, як олень від гадюки.
— Пане Крупка! Що сталося? — здивувався Соломон. Iгор затрусився,
вхопився руками за три волосини на лисині:
— Соломоне... Соломоне... Це моя пектораль! Моя... Ось...
Дивись... — Він підскочив до столу, потім відсахнувся. Заплющив очі: —
Буду описувати, а ви із Софією звіряйте. Я кожен міліметр своєї пекторалі
знаю... Кожен міліметр. I Крупка-молодший почав перераховувати прикмети й
вади пекторалі. Соломон і Софія Ширмани схилилися над прикрасою. — ...I
останнє, — Крупка-молодший не втримався, розплющив очі, — на застібці
щербина... Як від ножа чи кинджала. Є? — Є... — прошепотіла Софія. Соломон
Ширман слова мовити не міг.
Довго мовчали. Iгор бараном дивився на старовинну скіфську прикрасу, а в
голові така купа запитань... I жодного — з оптимістичною відповіддю.
Софія Ширман принесла коньяк і валер'янку.
— Завжди повинна бути альтернатива, — мовила сумно і сіла поряд із
чоловіком.
Соломон обрав коньяк. Перекинув два келишки підряд. I врешті сказав:
— Пане Крупка, я вас дуже поважаю. Ви — справжній колекціонер. Тому, як
справжній колекціонер, ви зрозумієте рішення, яке я прийняв...
Крупка-молодший знову затрусився. Знав він. Знав... Сам би так зробив. Але —
як пережити?!
— Якби ви заявили про зникнення пекторалі, описали її прикмети й
передали заяву до правоохоронних органів...
Якби після цього правоохоронні органи прийшли до мене і знайшли пектораль...
Я б віддав її вам. А так...
— А так... От ви прийшли до нас, побачили пектораль, змогли розглядіти
її вади... Після цього легко говорити, що пектораль ваша, — поставила
Софія Ширман крапку в розмові.
— За скільки? — прошепотів Iгор.
— Усього п'ять тисяч доларів, — не зумів приховати радості Ширман.
Крупка-молодший надзусиллями змусив себе підвестися. Голова йшла
обертом. — Iгоре Богдановичу, може, коньячку? — спитала Софія.
— Дякую, — Крупка-молодший вийшов із салону на автопілоті.
Ширмани дивилися услід.
— Соломоне, ти дуже мудра людина, — винесла вердикт Софія. —
Якби ти не запросив його сьогодні, то пектораль довелося б повернути.
Соломон ніжніше, ніж дитину, загорнув у полотнину пектораль, поклав у сейф.
— А може, Iгорові пощастить і він знайде подібну пектораль, —
згадала Софія про жалі.
— Ні, Софо, ця пектораль унікальна. Єдина у світі. Нам дуже пощастило,
що Крупку обікрали... Iгор не пам'ятав, як дістався Подолу. Логіка
підказувала подальший розвиток подій: він відчиняє двері квартири —
порожньо. Розгардіяш, усе розкидане, ані колекції, ані Жанночки...
Повірив. Тому й дзвонити не став. Розшукав ключ у кишені, у замок вставив.
А тут двері й відчинилися. Жанночка всміхається, ручки до Крупки тягне: —
Iгорчику!.. Чому такий сумний? А я за тобою скучила. У ліжечко! У ліжечко!
Ніякої вечері!
Ну, це вже було. Як Катерина переселилася до Крупчиних батьків, Жанноччині
уроки кулінарії зійшли нанівець, але відсутність гарячої їжі вона з успіхом
компенсувала гарячим тілом. Протестувала тільки Крупчина виразка. Крупка
розкрив рота і вперше від дня знайомства із Жанночкою ляпнув таке, що та
отетеріла:
— Пішла геть!
Відштовхнув Жанночку і побіг у кімнату.
— Ти мене розлюбив... — почала була Жанночка, але зметикувала:
традиційні методи сьогодні не допоможуть.
Крупка тремтячими руками відчинив сейф, чого не робив уже давненько. Усе
якось не до того було. Почуття, бач, заполонили.
Сейф світив порожниною. Крім пекторалі, з нього зникла колекція срібних
монет, яку Крупка-молодший стягнув свого часу в батька-професора і якою
пишався. А також...
— Жіночі грецькі прикраси, оберіг зі слонової кістки, нефритова фігурка
Будди, срібна тарілка доби Наполеона... — Крупка вив од жаху. Пропало
все.
Кинувся до полиць, ущент заставлених. Перший ряд старожитностей стоїть, а у
глибині полиць... Порожньо.
— Божечку! Що це?! — заволав.
Поглядом навкруги — порожньо, порожньо... О! Жанночка стоїть. Крупка на неї
— очима зболілими.
Жанночка цілком відповідала драматизмові моменту. Дурними питаннями не
мучила, коників не викидала. Сувора, серйозна... Соратниця. — Iгоре...
Треба йти до міліції.
— Якої... міліції?!
Жанночка лобика насупила — замислилася, значить. Потім у долоньки — лясь!
— Знаю... Знаю! — до Крупки. — Це Катерина... Тільки вона
могла. Як полиці від пилу витирала, то все розглядала — не відірвати! А ти
сам подумай... Жили ми
...Закладка в соц.сетях
