Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я
тобі прокладок накуплю. I що то буде?
— А Людка мені раз одну прокладку дала... То це ж — хоч скач! Мамо...
— Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй.
Нас тато з дому повиганяє. — I зимові чобітки подивимось? I пальто?
— Та подивимося на все, от тільки купити...
— А ліфчика?
— Буде тобі ліфчик.
— А татко...
— А що татко? Перебіситься... А там свиню заколемо — і про чобітки з
пальтом поговоримо.
— Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!
— Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, — мамка сміється, а очі
сумні.
От і розбери тих дорослих
, — думає Катерина.
Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.
— Я до школи не піду, — оголосила Катерина. — Моя школа
сьогодні — морква на городі. — I дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Iз
Сергієм та Сашкою... — Раптом замислилася. — Чуєш, Катько! Я тут
подумала... А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза,
весь час. Може, мені на Сашку переключитися?
Ти б кого з них вибрала?
— А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра
хочеться?
— А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого —
Тарасика-першокласника? I Людка розреготалася.
— Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили.
А в селі чоловіків — повно! Людка перестала реготати.
— Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
— Чи, приміром, узяти килимівських... Обирай собі, Людко, кого хочеш.
— Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи!
А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
— Піду. Може, щось і купимо.
— За гроші?
— За які там гроші? За олію.
— Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не
знала?..
Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла.
Що ж це? Як
же так? Бути не може. Бреше Людка... А як же ліфчик? Як же мій перший
дорослий ліфчик?!
— билося.
— Катька! — Сергій з вулиці.
— Чого тобі?
— Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!
— Відкладай на суботу. Завтра не можу.
— Ну дивись! У суботу...
Катерина йшла на город і сама до себе:
— Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у
суботу. А як не буде...
Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: — I оце мені всі? А де Катя? Де
Наталя? Галина?
Людка штовхонула Вадьку в бік:
— Кажи, єдиний мужчина у класі...
Вадька підвівся:
— Усі при ділі, Маріє Iванівно. Хто жне, хто косить.
— О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить... Отак дурними й залишитеся,
без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.
— Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, — запропонувала Людка.
Марусі й самій не терпілося.
— Діти! — почала урочисто. — Ви ж знаєте курган, що між
Шанівкою та Килимівкою?
— Атож! — здивувалася Людка.
— А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці
краєзнавства колись розповідала... Iсторична пам'ятка. Залишок древньої
цивілізації...
— Якої саме? — запитав уїдливий Вадько.
— Дуже древньої, — відмахнулася Маруся. — I от... Степан
Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру...
— Дядько Степан? Чоловік ваш? — уточнила Людка, яку формулювання
Килимівський культурний центр
збило з пантелику.
— А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, — підтвердив
Людчину гіпотезу Вадька.
— Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора...
— Коли ви картоплю копали? — не здавався Вадька.
— Коли ми — Степан Леопольдович і я — спілкувалися з ученими, —
роздратовано підвищила голос Маруся. — То домовилися... Скоро до нас
прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських
курганів наш — найстаріший.
— Класно! — зрадів Вадька. — А коли ті люди приїдуть?
— Власне, через кілька днів. Iще хочуть пісень народних послухати,
може, якусь нову для себе знайдуть. Отже... Щоб усі до одного з батьками
поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все,
вчені у Шанівці зупиняться.
— Тоді хай шанівські й готуються, — підсумував Вадька.
Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.
— Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав... Буде тобі і
стопка, й пісня!..
— Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені!
Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі.
Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган
почули, загорілися. Кажуть:
Усе! Їдемо до вас!
— I коли? Я дітям уже
сказала, що вчені приїдуть.
— От ти базікало! — Степан потягся до акордеона. — Хоч у
пекло, аби поперед батька.
Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою
недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов.
Ноги налиті розім'яв, із-за копи вийшов. Гля' — сам Залусківський із якимось
незнайомим. ЗIЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.
Залусківський Романа побачив — і незнайомцеві, тихо так: — I ще одне
прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії,
бо...
— Бо що?
— Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене
гроші тягти.
— Ну, я не знаю...
— Я віддячу! — Залусківський страховикові.
Той аж спину розправив.
— Оце діло. Добре, не скажу.
— Ну, здоров, Романе! Як справи? — Залусківський ляснув по
Романовій долоні. — Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?
Роман око примружив.
— Та ні...
— А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу
гляну.
— А що на неї дивитися. Стоїть собі. — I ви тут цілодобово? —
запитав незнайомець.
— Так. — Роман на нього око скосив: що треба? — I нікуди ні
кроку?
— Так.
— А ім'я ваше, прізвище...
Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.
— Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У
машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.
— Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, — пручався
незнайомець. — I що її обходити? Копа як копа. Головне — під
цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ...
ЗIЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.
— Та ні... то я дурне сказав —
ні кроку
. I пішов у бік Шанівки.
— Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в
копі Залусківського колупатися, — розмірковував дорогою.
Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.
— О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?
— Та ні. Я на хвилю. У жінки сокиру з рук.
— Давай сам.
Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.
— То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.
— А хлопець де? — озирнувся. — Чуєш, Раю! Де Сашка?
— Де ж йому бути. У школі.
— От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру
домовився.
— Давай я тебе підміню.
Рая на чоловіка дивилася — і не впізнавала. I тверезий, хай би йому грець!
— Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу
прийде.
— Добре. Стій! У мене тут... — Рая відсунула від стіни мішок із
борошном, витягла з-під нього пляшку
Столичної
. — Ось! Візьми із
собою. Роман — в очі жінчині.
— Рая... Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.
— Ромчику...
Жінка — руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби
надійніше стало. А тут — сокира. Рая на неї руки й поклала.
— Ромчику...
— Ну?
— Що з тобою? Якийсь ти...
— Та думаю... От відсіємося... — I що?
— Та розлучуся...
— Що?! — жінка вухам не повірила. — Ти зі мною розлучишся?
— Розлучуся... Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, перемонтую і
буду там...
— От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! — Раїса
вхопилася за сокиру.
— Та хоч убийся! Пішов я... На копу треба.
— Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!
Роман від дверей обернувся.
— От дурна! Поле засіяти треба... Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені
біля копи.
Катерина моркву копала — аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася.
Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як
солдат із рушницею. — Iще трохи! Впаду, а зроблю! I татко злитися не
буде за ліфчика... Тільки б Микола погодився продати за олію! — сама до
себе.
Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.
— Ну, все!
Гля' — Людка! Катерина підхопилася.
— Люд! Зайди!
— Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина... — Людка
підбігла, очі горять.
— А що?
— До Шанівки люди приїжджають! Ось! — вихлюпнула.
— Та де?.. — не повірила Катерина. — Їй-бо! Маруся сказала.
Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої
цивілізації.
— Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої...
цивілізації.
— От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом —
скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу
недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.
— Оце так...
— А ти що думала?
— Думала, курган для того, аби...
— Що?
— До неба ближче. I весь світ роздивлятися.
— Одне іншому не заважає, — вирішила Людка. — Ну, піду. Буду
готуватися.
— До чого?
— Стиць, Катя! Стільки всього... Магазин завтра приїжджає! Сашка із
Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще — ті люди вчені! Як думаєш, двох
заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася
відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.
— Господи! Тут таке... А ще ж дядько Роман чекатиме під копою... Як же
мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні,
посміхається.
— Бачу, бачу... Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками
займемося. Ану, командуй! Що робитимемо — повидла густого чи...
Катерина до неї.
— Мамо, таке горе...
— Що сталося? — мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь
близько треться.
— Та Микола... Людка сказала... Тільки за гроші продаватиме. Олії не
братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. I сміється.
— От тебе, мамо, не розбереш! — Катерина в сльози. — Що тобі
радість, що біда, все смієшся! А мені... мені так болить!
А мамка й далі — у сміх.
— От ми зараз твоє горе прикриємо.
— Чим прикриємо?!
— Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені — і витягла... рожевий гіпюровий ліфчик.
Катерина як заверещить!..
— Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову — і до дзеркала.
— Мамцю! Мамцю! От ти в мене... А як не підійде?..
— Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.
— Та я скоро... Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
— Що то воно крутиться дзиґою? — татко мамці.
— А ось! — Катерина краєчок халатика відкрила. — Мені матуся
ліфчика купила!
— От кляті баби! Так і знав — будемо без вугілля!
— Татку, ну не сердься, — Катерина до нього. I мамка:
— Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли — стук хтось у
двері.
Мамка відчинила:
— Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?
— Дарино, позич двадцять гривень, — шепоче Рая від дверей. I
хитається.
Коли справа про гроші — татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про
них, а подумати — все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні
вискочив.
— Ану, Рая, зайди... — каже, щоби мамка без нього грошей не
тринькала.
Сіли на кухні втрьох — мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір
вискочила — і під вікно: з кухні все чисто чути.
Татко командує:
— А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.
— Убивцю найму. Хай Романа порішить.
— Та що ти мелеш! — мамка тихо. — Iди собі, бо ще почує
хтось. Таке дурне придумати... Аж моторошно.
А татко:
— Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку
Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! — I чого це ти
напилася? — докидає мамка.
— Прийшов сьогодні... від копи... Каже:
Ох і набридла ж ти мені, клята
Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки — і крапка. Хату покинуту
поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою
. Отаке стерво, щоб ви знали!
Отаке підле стерво!
Татко аж присвиснув.
— Ну й діла!
А мамка не вірить:
— Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий.
Працює від зорі до зорі. I де йому час знайшовся на коханок... Пусте! Він
пожартував...
— Не пожартував, — упирається Раїса. — То дасте двадцять
гривень?
— Раїсо! — мамка не здається. — Та схаменися, голубонько.
Таж твій Роман із Шанівки — ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама
подумай.
Раїса хитнулася та на мамку — зирк.
— А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!
Мамка аж скрикнула.
— Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Iди собі геть.
А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе
у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.
Раїса схлипнула раз, другий — і як заголосить:
— Ой, людоньки... Що ж мені тепер робити... Зарізав, падлюка, без ножа!
Вбив мене й пішов на свою копу... Ой, не можу...
Мамка до неї:
— Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув,
стілець відсунув, уздовж кухні крокує.
— Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо
якби... Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і
Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший —
точнісінька копія Залусківського. Так?
— Так, — мамка з Раїсою в один голос.
— Тепер далі. Роман як сказав?
Спочатку відсіємося
. От і думай, дурна
твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку
— про маму рідну не згадає. Так?
— Льоню, як добре, що я до вас зайшла. — Раїса сльози втерла, на
мамку з татком — кліп-кліп. — Такий ти розумний чоловік. Усе чисто
роз'яснив. Пробач, що я на твою жінку... наговорила. То з горя.
— Та вже пробачимо, бо ж бачимо — зовсім ти не в собі, — мамка ще
сердиться.
Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:
— Ти теє... Про вбивцю забудь.
— Забула, забула... То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень
узяла. Не кажіть Романові нічо'... — проситься Раїса.
— Не скажемо, але ж... гляди мені! — татко суворо.
Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.
— Господи, що це я?! Наче сказ найшов... Головою тряхонула, озирнулася.
— Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а
тобі ж колись діточок родити... Не можна.
Піднімайся бігом.
— Та я... того...
Катерина ледь не розридалася. I така її лють охопила!.. Бісова Шанівка...
Тітка Раїса вбивць найняти задумала... Сволота! — I що вам до мене?!
Чо' чіпляєтеся?! — вигукнула. I до хати. Дверима — грим!..
— Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, — гірко
прошепотіла Раїса й попленталася додому.
Ніч — як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого
за ним зроду не водилося.
— Ой ти, дівчино... З горіха зерня... А вона все не йшла.
Роман подерся на курган. Руку до очей приклав. — I де ти, Русалонько...
Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.
— Тре' сказати... — мамка.
— Здуріла?!.
— А як уб'є?
— Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила... Як навіжена. Мабуть, забув
Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.
— Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж...
— Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.
— Льончику...
— Ходи, сказав...
Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з
ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і... завмерла.
— Чи не йти?.. Он воно як...
Очі сині Романові згадала.
Русалонько, Русалонько... Ніжки дорогоцінні...
Люблю тебе... Люблю...
Аж затремтіла.
— Та як не піти?!
Те-се накинула. Не пішла — бігма побігла. Роман іздалеку розчув.
— Русалонько?..
— Тут я... — і до нього.
Притулилася, як собача. Рученятами тоненькими обхопила. I мало не ридає.
— Дядьку Романе, дядьку Романе...
— Та що з тобою?! — обіймає дівча й від жадання аж стогне.
Не
можна! Не можна тобі до неї, падло ти паскудне!
— в голові стукає.
— Я зараз узнала...
— Та що?
— Люблю я вас...
Він — і закляк. Голова крутиться, земля з-під ніг іде. I в штанях — залізо.
— Хух! От ти... — ледь вистачило сил від Катерини одірватися. За
плічки її взяв, на сіно вмостив. Сам — поруч. — I чого ж плакати? Сонце
моє ясне...
— Бо ж тітка Раїса сказала, що вб'є вас...
Роман брови звів.
— Он як...
— Чесно, чесно... Я під вікном сиділа і все чисто чула. Тітка Раїса до
мамки з татком приходила двадцять гривень позичати. Щоб вас убити... —
і заридала.
Роман дівча до себе притулив, волосся русяве цілує і... від щастя сльози
котяться. Плаче — і сам не розуміє, як таке вийти могло, щоб він,
тридцятишестирічний мужик, який навіть на маминому похороні зубами
скреготів, а сльози не пустив, тепер труситься від сліз і ради собі дати не
може.
Катерина очі на нього підвела.
— Вам страшно, дядьку Романе?
Усміхнувся.
— От дурненька! Зовсім не страшно. То я від щастя... Ніхто мене не
вб'є. Тітка Раїса пустого язиком намолола, а ти й перелякалася.
— А як дізнається, що ми...
— А ми стерегтися будемо. Так? Ми нікому своєї таємниці не розкриємо до
часу. Ось ти підростеш трохи, тоді вже...
— А як я не хочу чекати, поки підросту... Я вже доросла, їй-бо! Онде,
дайте руку... Помацайте по спині...
Роман поклав долоню на Катеринину спину. Дівча всміхнулося.
— От! Відчуваєте?
— Що?
— Та застібку ж! Ліфчик у мене! От...
— Господи... — Роман провів тремтячою рукою по дівочій спині,
відкинувся на сіно.
Катерина схилилася на ним, погладила долонькою по неголеній щоці.
— Дядьку Романе... Ви спите? Мені бігти треба...
— Не сплю я, Русалонько... Думаю. Давай так... Місяць потерпимо.
Зможеш?
— Зможу, — Катерина посміхнулася.
— А я за місяць відсіюся. А потім... Хай хоч світ померкне.
— То тепер до вас приходити не можна? — Катерина враз ізгасла.
— Та ні... Я без тебе не зможу. Хоч би глянути, хоч волосся
торкнутися... Русалонько... Завтра вночі прийдеш?
Прийду. Дядьку Романе... Поцілуйте мене.
— Ходи... — Роман простягнув руки, дівча впало йому на груди.
Ледь торкнувся гарячих губ, притис Катерину до себе і прошепотів:
— Біжи додому, любове моя...
Дісталася Катерина Шанівки і стала. Тремтить, щоки гарячі, а ноги так і
просяться назад під копу бігти.
— Тю, я дурна, — розсердилася. — Дядько Роман подумає, що я
слова тримати не вмію. Ото сказано — місяць терпимо, так і буде. I пішла
вулицею Iмені Леніна. Ні душі не стріла.
— А завтра ж, — сама до себе. — Не пробитися!
Розділ 2
Раз на місяць на вулицю Iмені Леніна виходять геть усі шанівці, бо останньої
п'яниці кожного місяця сюди через багнюку проривається вантажівка товстого,
як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чіпсами та
промисловим
ширпотребом
, який навіть у поблизькій Килимівці називають не
інакше, як
ширнепотріб
.
Микола неспішно розставляє одинадцять старих розкладачок біля постаменту, на
якому колись стояла колгоспниця із серпом, і вивалює на них свій
товар. — I щоб мені зайве руками не хапали! — кричить. — От
би ви, як люди... Запитали... Чо' дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все
чисто покажу...
Хвилин із п'ять юрба слухається, й Микола намагається продемонструвати, як
треба торгівлю вести. А потім маше рукою:
— Біс із вами! Дивіться, що хочете. Усе одно далі од Шанівки не
втечете. Але знайте... Як чогось не дорахуюся, більше до вас не приїду!..
Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:
— То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого...
— Сходимо, сходимо, — мамка сміється. — Я вчора так ловко все
поздавала. Трошки грішми розжилися. I олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й
підемо.
— От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі
взимку по дрова до лісу ходитимете, — татко сердиться, а мамка йому в
тарілку підкладає і своєї веде:
— А ти, любчику, з нами підеш.
— Якої холери я там не бачив?
— Баби казали, минулого разу Микола такі гарні сорочки теплі привозив.
I черевики чоловічі.
— Де мені ті черевики носити? Біля трактора? Чи на городі? А може,
свиням показувати?
— Так і чоботи твої кирзові вже... того. Латка на латці.
— От причепилися. Дайте хоч доїсти.
Цього ранку біля постаменту розляглися і прогнулися під товаром аж
дванадцять розкладачок.
— Росте бізнес? — прошамкотіла стара Ничипориха.
— Росте собі, — кивнув Микола. — Ви, бабо, не відволікайтеся. Оце
всі мені слухайте! Удруге повторювать не буду. На цій розкладачці — концерва
різна й макарони, тут — приправи, перці-шмерці, хмелі-сумелі, сіль. Онде —
все паперове: і зошити, і конверти, і журнали всякі. Тут — усе чоловіче.
Сорочки, чоботи, труси є. А тут жіноче: халати й сорочки нічні байкові,
колготи для дівчат, черевики й чобітки з підборами, спідниці — хоч завалися.
I довгі, і коротші. А оце всяка лабуда — гребінці, ножиці, заколки, леза...
Самі собі шукайте, що треба. А на цій розкладачці — цукерки, чіпси, жувачка.
А оце — до зими. Пальта різні, куртки чоловічі й жіночі, модні шарфи з
китицями. Хух!.. То що?
— Миколо, а олією візьмеш? — спитала сумна тітка Орися, яка тільки-
но чоловіка поховала.
— Гривня за літру! — оголосив Микола, і шанівці захвилювалися.
— Та хіба так можна?! Що то за ціна? Нам Залусківський по два п'ятдесят
за літру рахував, коли олією за трудодні віддавав.
— Що мені до вашого Залусківського?! Я собі своє міркую. Гривня за
літру. Або гроші!
Мамка обскакала оком усі розкладачки і до Катерини:
— Доню, давай татка спочатку взуємо, а потім уже...
— Добре... Я поки все чисто ро
...Закладка в соц.сетях
