Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...sp;— і пішла далі гору укріплювати.
— Мо', допомоги треба? — Алка їй.
— Дякую дуже... Сама...
— То до побачення.
— Сил вам...
— Дякую... I розійшлися.
Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.
Алка — до свого кутка. Аж — гостя в неї.
— Ну, здрастуй, сусідко, — Алка на Расу глянула. — Ти з
добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?
— Можна, поживу в тебе? — Раїса з клунків підвелася.
Худа, чорна. I всміхається так, ніби соромиться.
— Поживи трохи, але ж свою хату роби.
— Робитиму...
— Катерина тут, — Алка їй.
— Знаю, — відповіла Раїса. — Не бійся... Зло вітром розвіяло.
— От і добре, сусідко, — Алка чайника на пічку поставила. —
Зараз я тебе нагодую.
На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка — насторожена. То на
Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.
Раїса повітря набрала:
— Знаю... Романа мого любила.
— Чого ж —
любила
... I зараз люблю. I любитиму, аж поки на небесах не
стрінемося.
Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.
Раїса всміхнулася сумно. А Катерина — далі:
— Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним,
він усе просить:
Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити...
Хороша вона
. Iз небес Катерині татків голос:
От яка ти, доню! Хіба Роман
так казав?.. Казав — хороша вона, та не моя
, а ти перекрутила
.
Раїса щось мовити хотіла, та Катерина — голову догори:
— Не можна всього казати. Бог розсердиться. I пішла далі каміння
збирати. Обернулася:
— Могла б вам допомогти, якщо треба?
— Раїсі хату тре' допомогти злампічити, — сказала Алка.
— Добре. Допоможу.
Наприкінці теплого березня Iгор Богданович Крупка став сіпати Дениса —
поїхали на курган та й поїхали!
— Хай земля прогріється, — Денис йому. — Так рвешся, ніби там
загін археологів уже копирсається.
— А ти, брате, розслабився! — нервував Iгор. — Що знають
двоє, то знають усі.
Зібралися.
— Хоч би людей не було, — Денис.
— Хоч би... — Iгор.
До батька перед експедицією забіг:
— Тату, відкриваю тобі таємницю.
— Какую? — байдужим голосом запитав професор.
— Я знайшов унікальний курган... Це тобі не манго!
— Да как ты смеешь! — вилупив очі професор. — Ты — не
патриот! Тебя испоганила твоя московская юность... — I
дитинство, — нагадав Iгор. — То про курган розказати?
— Расскажи своей матери, — відрубав професор.
Крупка-молодший почухав лисину і пішов.
До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон
слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли
Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.
— Отже, нікого не лишилося? — спитав. — Померло село...
— Чого? Є люди...
— Невже? — вразився Iгор.
— Так. Дві жіночки й дівчинка. — I що ж вони там утрьох роблять?
Це ж... ані даху над головою, ні світла... Узагалі нічого.
— Земля під ногами є? Є, — сказав Степан. — А решта — наживне.
— Я так і знав! Так і знав! — нервував Крупка-молодший, коли
наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.
— Та чого ти переймаєшся? — дивувався Денис. — Це навіть
добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок... Та й зупинитися десь треба...
Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Iгором вийшли.
— Твою мать... — прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену
травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих
подвір'ях... — Яка ж це сила — природа! Яке ж божественне, яке ж
неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце...
Симфонія... Царина забуття... Долина монстрів...
— Техніка розриву! — нагадав Iгор і показав на двох жінок, що
разом тягли вулицею Iмені Леніна важкий мішок. Одна — велика, мов гора,
друга — худа і чорна, мов те згарище.
— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.
— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати
вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.
— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих
нема.
— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете
ночувати...
— Та якось... — Денис плечима знизав.
—
Якось
краще, ніж
ніяк
... — Алка йому. Iгор озирнувся.
Мазанку на пагорбі помітив.
— А он хата ціла...
— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не
можна.
— Чому?
— Катерина там живе.
— Катерина? — Iгор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною
донька?
— Вона...
— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві
гостювала, так я її приймав, мов королеву...
Тепер її черга.
— Ну, ну... — сказала Алка. — Йдіть... I джип загуркотів до
пагорба.
Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:
— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.
— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.
— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.
— Гарне, — усміхнулася й Раїса.
Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Iгором не можуть. Собаки, як
дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:
— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени...
Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до
Iгора:
— Ану, ти поклич... Може, спить чи...
— Невдячні люди, — скривився Iгор. — Як до Києва, то майже
пішки прибігла, а як до неї...
— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Iгор подався до
вікна ближче:
— Катя! Катерина! Це я! Iгор Богданович Крупка... Ти в мене цієї зими
гостювала... Катя!
Двері рипнули.
— От зараза! Удома була! — Денис тихо.
Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.
— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.
— Виходьте... — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами
крутнули, дременули за хату. Iз осторогою гості виходили. Усе оберталися. А
Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.
— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Iгор.
Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва
приїжджала, а ніби й інша.
— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.
— Ну, звичайно, не просто в гості... Ми люди ділові та зайняті. Нам
прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня
пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати
роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.
— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Iгор вухам
не повірив:
— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?
Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:
— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.
— А ти... — Денис очима — кліп, кліп... — Звідки?
— Чекай, — Iгор Катерининого плеча торкнувся. — Катя... ти
все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми
в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе
село сходилося... I батьки твої... А вони де?
— Померли, — все так само спокійно відповіла дівчина.
— Померли? — Крупка-молодший розгубився.
— Померли. I село ледь не померло... Утрьох здравицю складаємо, як
можемо...
Денисові ті розмови — пусте:
— То пустиш? Чи зовсім невдячною тебе батьки виховали? —
втрутився. — Їдьте... Однаково курган для вас неприступний
тепер, — повторила.
Iгор занервував.
— Я тобі, Катя, вірю, ти ж дівчинка місцева. Усе тут знаєш. Скажи,
приїжджали люди? Уже копали курган? Так?
Катерина на Iгора подивилася. Потім на Дениса очі перевела. Зітхнула.
Денисові:
— Така у вас печінка... скривджена.
— Що?! — Денис уторопати не може.
— Вам би до лікарні треба... — Катерина йому. — Оце ще трохи
позволікаєте, і пізно буде. Ви б не барилися...
— Гей, дівчино! Нащо лякаєш?! — ошаленів Денис.
— Не лякаю. Бачу... Iгор напружився.
— Катя, Катя...
Вона до Крупки-молодшого обернулася:
— Мотузку шукали... Соколом стати хтіли... Нащо дурне вигадуєте?
Холодно вам. Скарби серця не зігріють. Хто рахувати звик, тому важко щастя
прийняти...
Крупка-молодший аж сів на колоду біля мазанки.
Катерина брови звела.
— Вибачайте. Час мені. Прощавайте... — і двері зачинила.
— Ні хера собі, — прошепотів Денис. — Що це було?
— Поїхали на курган, — відшепотів Iгор. Голос геть пропав. —
Треба спробувати. На місці подивимося, хто там нас не прийме...
— Та нам, здається, тут ніхто не радий. Бач, які падлючі селяни! Як
восени ми приїхали, то вони ладні були останню курку зарубати, щоб людей зі
столиці пригостити. А тепер?
Що сталося? Як подуріли!
— Поїхали на курган, — Iгор його сіпає. — Не можу тут бути.
Моторошно...
Курган — веселий. Травою зеленою вкритий. Від згорілої восени копи — й сліду
нема.
— Добре, що я лопати прихопив, — процідив Денис. — Оце така
лярва, мать її... Щоб поважним людям притулку не дати?! А ще кажуть, село...
таке відкрите, доброзичливе... — та до Iгора: — Брате, а чому ми тим
тіткам не веліли, щоб копати приходили?
— Не знаю, — буркнув Iгор. — Давай уже самі...
— Брате! Я помічник народного депутата! Та й ти — кандидат історичних
наук...
— А під курганом — скарби. Справжні скарби! Нащо нам чужі очі? Давай
уже копати!
— Ти починай... Я зараз, — Денис пішов до джипа, витяг пляшку
коньяку, відкоркував. — Мені потрібен тонус. Ця дівка мене геть
спантеличила. А ти будеш?
— Ти б не пив... — Iгор йому.
— А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну,
тоді копай, а я... — I Денис приклався до пляшки.
Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий
знак, під яким — він точно знав — лежали дивовижні срібні статуетки, яким
ціни не скласти. Лопату в руки — і ну копати.
Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.
— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. I — далі.
Аж — дзелень під лопатою!
Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається.
Хай би залився!
—
про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.
— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву,
якими жінки домашні консерви на зиму закривають.
— Що знайшов? — до Iгора доліз уже п'яний Денис.
— Кришку... Від закрутки... — відповів Iгор роздратовано.
Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби
лежать!
— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!
Курган раптом — як трусоне! Iгор відскочив — аж перечепився. У траву під
курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший
прокопав. Денис розсміявся:
— О! Я вже тверезий!
— Божевілля! Це просто якесь божевілля... — Iгор
підхопився. — Поїхали!
— Куди? — Денис йому.
— До Катерини! Хай пояснить... Хай скаже... Вона щось знає. Поїхали!
— Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! — відповів Денис. —
Принципово!
— То й сиди тут! — Iгор лишив Дениса біля кургану, поплентався до
мазанки.
Катерина надворі стояла.
— Що відбувається?! — Крупка-молодший так закричав, що пси з-за
мазанки вискочили. — Що ти зробила? Чому курган валиться?
— Час йому... — відказала Катерина.
— Що ти кажеш?
— Новий курган росте... А старому- час умирати. I все своє із собою
забрати.
— Зупини це!
— Хіба я Бог? — посміхнулася. — Товариша свого до лікарні
доправте. Бо ж помре...
— Та що це за місце прокляте!
— Шанівка... — сказала. — Прощавайте, час мені... I пішла до
села. Мазанки не зачиняла.
Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!
— А ваза ж! — не могла нарадуватися Алка.
— Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, — тепло
згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
— Отакі дурні люди були у райраді, — озвалася Алка. — Нащо
комбайнерові ваза?
— У сараї й простояла, — усміхнулася Раїса. — А куди її ще?
Для хати завелика, викинути — шкода.
— От і згодилася, — сказала Алка. — Люди повернуться, а ми їх
— квітами... Гарно?
— Гарно...
До жінок підійшла Катерина.
Алка запитала:
— Пустила?
— Поїхали... — відповіла Катерина.
— А ти куди?
— Каміння збирати...
— Хіба що за хатами, — сказала Раїса. — Вулиця вже геть
чиста...
— Ще багато розкиданого, — Катерина їй. — Піду...
— Чуєш, Катя! — Алка гукнула. — А мо', й собі хату на вулиці
лаштуй. Повернуться люди... Заживемо...
— Ні, — усміхнулася. — Мені мазанка випала.
— Незчуєшся, як Килиною станеш, — застерегла Алка.
— Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати... Душу...
А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?
Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Iз
небес тільки один вогник і видно — з віконця мазанки ллється.
— Яка ж Катя неекономна, — бурчить Ничипориха.
— Та відчепіться вже, бабо! — Сашко їй.
— Овва! Мале буде мені рота затуляти! — образилася Ничипориха.
— Годі вам! Дайте дитині поспати, — мамка просить.
— А я їм зараз... — татко.
— Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все
базікаєте! — Ничипориха.
— Ну, подивилися... Час нам, — татко постановив.
— Я ще хвилинку, — Сашко каже.
— Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде... Вшиваймося!
Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, — татко йому.
— Та добре вже... — Сашко. — Я тільки щоки її торкнуся.
— Сашко! — татко, а мамка йому:
— Льончику! Та хай...
Аж звідкись — ніби вітерець.
— Гайда вже! — гукнула Ничипориха і першою розтанула.
Катерина розплющила очі.
— Дядьку Романе? Це ви? — I чого ти мене, Русалонько, дядьком
звеш? — сумно всміхнувся Роман.
— А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту...
Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?
— Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над
Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш... — Iще є...
— Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. — Iще є... — I доки
збиратимеш?
— Поки люди в село не повернуться...
— То відпочинь зараз... Свічку загасити?
— Загасіть...
Дмухнуло, понесло. Ніжний повів — по волоссі русявому:
— Спи, Русалонько...
Оченята заплющила, зашепотіла:
I заснула.
— Вона ще й співає! — буркнула Ничипориха.
— То ви підслуховували? — сіпнувся Роман.
— А ти, Ромчик, не гарячкуй! Не на Землі, їй-богу! Тут геть усе чисто
чути. Сам знаєш... — Ничипориха йому.
— То вуха затуліть, — Роман їй.
Катерина всміхнулася вві сні, повернулася на бік, приклала до грудей
вимучені камінням долоньки.
— Ану, бабо, тихіше! — гримнув на Ничипориху Роман. —
Вимітайтеся мені.
— Разом вимітаймося, — Ничипориха. I просить: — Гайда на Шанівку
глянемо.
— А чого ж...
Над мазанкою зметнулася легка хмаринка. До Шанівки попливла. Розігнала наглі
хмари. Ясно стало. Так ясно, що, може, хоч Бог урешті побачить малу Шанівку.
Закладка в соц.сетях
