Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...асти.
— Давай рушницю...
— Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
— А скільки...
— От вам би всім одне — скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
— Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
— Десять гривень за ніч.
— За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
— Ну, того... Не за ніч, а за добу.
— Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
— Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти
мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, — махнув рукою
Залусківський.
— Е, стій! А давай без грошей.
— Без грошей? Давай! — повеселішав Залусківський.
— Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
— Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
— Добре, — Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. — То
я пішов?..
— Поїсти із собою візьми. I щось тепле. Ночі вже холодні.
— От який ти в нас дбайливий, Залусківський! — осміхнувся Роман.
— Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! — образився
Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
— Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали! — Iз грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних
качанів, на підлозі — ще голівок із тридцять.
— За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
— Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
— Сама зліпи! Не безрука! — скрипнув зубами Роман.
— Зараз зліплю. А що за робота? — Раїса язиком плеще, а руки вже
працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
— Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи
покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я — на наше поле. Треба ж йому
раду дати.
— А чо' ту копу стерегти?
— Чужі курви сіно крадуть.
— Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає.
Щось воно не те...
— Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба. Роман грюкнув дверима,
а Раїса вслід чоловікові у двері:
— Стережися, Ромчику! I не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому
побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
— Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то — рай! I не задурно кричали.
Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною
перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати,
дитинку мати... Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з
ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все,
а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі
місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч
мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї
покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки
й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. I знову — курям, на
ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі — Ромкові
цеглу подавати, цемент із піском та водою... Ось він, будинок! Чотири
кімнати на трьох. I комірчина. I кухня літня. I город — двадцять
соток. — I синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо'сь...
Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні
разів лобом об неї билася.
— Якби Ромка не пив... — загадала за звичкою — і раптом аж сіла на
ненависну табуретку. — Оце! Таж уже третій день тверезий... Чого б
це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи.
Відкусив і виплюнув.
— От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви
знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку — і аж захлинувся.
— От йо... Проходу не дає! I — за копу. Сховався, а очей відвести не
може.
— Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав.
Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є...
Точно вб'є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку
босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На
Килинину мазанку все зиркала.
— То йти чи ні? Хто би підказав? I що я бабі скажу? Добрий день, я сама
не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама
не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту
хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув — захвилювали коси, оповили тоненьку
фігурку, мов таємниця.
— Йо... Та що ж це зі мною робиться?! — шепотів під копою Роман,
марно намагаючися вгамувати бажання. — Ні, ні... Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
— Піду... I — бігом із гори. Співає:
Чоботи під курганом — чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом...
Шурх, шурх у копі.
— Гей, хто тут є?! Це копа Iвана Залусківського... Усі знають.
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
— Отак завжди. Здалося... Піду.
— Iди, йди... — молив під копою Роман. — Геть, геть...
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали
два старезні, як сама Килина, пси.
— Рудий! Чубчику! Гості до нас, — мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови — і знову опустили: мовляв, із такою гостею,
бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й
зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
— Ходи, не бійся, — гукнула баба. — Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
— Це вам...
— Квіти? — баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. —
Господи всемогутній... Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував...
Катерина розгубилася, очима — по бабиному подвір'ї.
— Таж у вас квітів повно...
— Е, то інше.
— А невже вам більш як сто років?
— Може... Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
— Їсти?.. — дівка зовсім ні в сих ні в тих. — А я вам їсти
принесла... Думала, може...
— То виймай, що принесла.
На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і
півлітровий слоїк сметани.
— Може, мало?
— Посидь. — Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася,
пошкандибала до мазанки. — А то й ні. Ходи сюди.
Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла — аж подих дівці перехопило. Iкони на
стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий
стоїть, що од щастя плакати хочеться.
— Отакої! Дівка стовбуром стала, — баба Килина Катерининого плеча
торкнулася. — Спочатку поїж. Як за двох...
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
— Ой, бабцю Килино! Допоможіть... Допоможіть, бо вдавлюся.
— То ти мене знаєш?
— Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться... Бабцю Килино...
Хіба мені дитину зараз можна? Засміють...
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки — тиць!
— От розкомандувалася! Сказано — спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай,
зараз кручеників принесу. I які ж то були крученики! Катерина один з'їла,
другий, третього хтіла — рука не тягнеться... Соромно. — Їж, Катрусю...
— I ви мене знаєте? — дівка третього крученика вхопила була, та
після бабиних слів він у горлі й застряг.
— Iще вдавишся... — баба підсунула ближче тарілку з пиріжками,
алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти
несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела.
А та ніби й чекала.
— От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а
навпаки — з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу
Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
— Сідай поруч. I мовчи. Не тре' нічо' казати. Знаю. I голос Килинин
тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі.
Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть
посеред величезної печери. Катерина не сіла — впала на лаву. На бабу
дивиться — і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на
столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж — раз!
Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не
розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у
зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
— От і все, — баба розплющила очі, накрила долонею змішане з
воском зілля. — А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не
знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш
навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги — оце
діло нібито добре, а придивляєшся — у багнюці воно втопло. I далі бредеш без
кінця і краю. I ось — знову багнюка. Ти руку простягла — та ні, це ж чисте
озеро. А всі навкруги — сліпі! Сліпі й кричать тобі:
Багнюка!
Багнюка!
А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні — брести тобі крізь
життя навпростець до скону і щастя не мати. Баба замовкла, зиркнула на
Катерину спідлоба.
— Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало. А Катерина ридма ридає.
— Бабо... Бабо... Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону,
щастя не мати... Що ж мені тепер робити? Жити як?
— А от і думай тепер.
Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних
ніг, баба щось бурмотіла під ніс — чи співала, чи молилася. Уже й сонце до
кургану впало.
— Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?
— Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо' не
почуєш.
— Хай. Я... просто так. Така ви віщунка... не страшна. Добре у вас.
Можна? Може, колись про себе розкажете...
— Хочеш знати?
— Дуже хочу. Така ви, бабо, красива... Ох і красива ж ви, бабо! Як та
ікона. Хоч молися на вас...
— Ну, приходь, поки я не сконала.
— Невже ви помрете, бабо?
— Та колись помру. Iди, доню. Тебе вже зачекалися. Катерина згадала
мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
— Хто?! Хто мене зачекався?
— Сто сліпих і один видющий.
— Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі. Катерина вже
відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.
— Бабо, а що як я сама — сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так
страшно, бабо...
— Та не страшно... Але й не просто.
— Ну, піду...
Катерина — ще крок. I знову — до баби з подивом.
— Бабо Килино... А казали ж — ви глуха...
Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:
— Що-що?..
— Ох ви ж і хитрюща, бабо!
Розсміялася і побігла геть.
Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:
— Як те сонце.
Катерина на поріг, мамка у сльози. — I де тебе носило?! Усі діти як
діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти...
— Мамо... Та кажи, я все зроблю.
— А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. I курям дала, і
за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої
штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?
Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.
— Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки
Килини ходила. I чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі
шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?
— Та не дійшла я до Килини. — I де ж...
— На кургані сиділа. Чо'сь так сумно було.
— А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі
ту нудьгу враз зняли.
— Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.
— Дитино ти моя золота. Ну, зроби... Зроби, якщо так.
— Кажи.
— Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.
Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила
відро, взялася рвати. А мамка з хати:
— То ти на кургані була?
— На кургані. — I як там дядько Роман?
Катерина присіла за кущ і почервоніла — помідори й ті блідіші. Добре, тільки
вони й бачили.
— Мамо, я на кургані була.
— Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від
бандюг.
— Нікого я там не бачила...
— Отакої!
Вийшла мамка з хати, вулицю Iмені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової
огорожі стала.
— Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не
було. Чуєш?
Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки — повз Дарину. — I
куди?.. — гукнула та.
— До копи, куди ж іще! — роздратовано крикнув Сашко.
— Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то...
череда вернулася, а пастуха нема. З хати визирнула Раїса.
— Та п'ють вони десь на пару!
Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п'яний в димину,
ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти,
вигукнув:
— Цить мені!
Уже й мамка збігала до Раїси сказати: чоловіки, скоріш за все, пили не
разом.
— Ну, все! — Катерина відірвалася від пресу, руки витерла. —
Мамо... Я до Людки збігаю.
— Доню, ніч надворі.
— Та я скоро...
Біля Людчиного дому на лавці сиділи сама Людка і Тамарчин Сергій.
— А я йому, бля, кажу... — почула Катерина Сергіїв голос. —
Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути!
Ти уявила?! Га?!
Людка тоненько засміялася.
— Я в журналі читала... Так один чоловік... I замовкла на півслові.
— О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.
Катерина стала коло лавки, плечем повела. — I сидіть тут. Піду собі.
Сергій підхопився, Катерину за руку:
— Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.
Людка брови звела:
— Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! — дулю
скрутила.
— От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох — воно краще. Я з
тобою, Катька із Сашком.
— Ви про що? — Катерина ніяк уторопати не могла.
— Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви
прийдете і помрете від щастя.
— Куди прийдемо? — Катерина аж засміялася — так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.
— А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці
для вас підготували.
— Боже ж ти мій, як цікаво! — Людка мрійливо закотила
оченята. — Я вже не можу дочекатися!
— Терпіння май! — Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. —
М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. I красива, і розумна. Журнали весь час
читаєш.
— Ой, швидше б уже п'ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів
привіз. — Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала
подругу: — Кать! Ти завтра до школи підеш?
— Не знаю...
Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.
— Оба-на! А ось і Катькин кавалер! — вигукнув Сергій. — Де ти
був, Саня?
— До кургану по темному ходив, як останній ідіот! — Сашко криво
всміхнувся до Катерини. — От тобі, Катю, спасибі!
До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила... Зовсім
сліпа чи вдаєш?!
— То дядько Роман був біля копи? — Катерина почервоніла, та ніч те
вкрила.
— А де ж йому бути?!
— Вибач...
Сергій підскочив:
— Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.
— Та не бризкай слиною, Серьожа, — Катька на крок
відступила. — Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре...
Сашко знітився.
— Добре, то й добре. Я додому... Катя, тебе провести?
— Ходім. Iшли темною вулицею Iмені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
— Можна?..
— Та хай... — Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
— Кать... Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
— Ото дурний! — Катерина розсміялася.
— А що?.. Будемо спати в одному ліжку... Дітей заведемо.
Порожній будинок відремонтуємо й житимемо... Я комбайнер нормальний, усі
кажуть. Я з тобою... по-дорослому буду.
— Я оце
по-дорослому
щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре,
а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься:
Льончику,
любчику, давай спати
, а він їй:
Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино!
Ану ходи до мене, бо як вріжу...
— То твої... щоночі?
— Ну, майже... Одна радість — як татко п'яний. Приповзе, вирубиться,
мамці — рай!
— А мій... маманю... не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі,
чую, шепоче йому:
Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш... Ну, чого тобі ще треба?!
Чого відвертаєшся?!
А батько:
Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у
мене
. — I чого підслуховуєш?
— А сама...
Катерина плечима знизала.
— Ну, я пішла... До школи завтра йдеш?
— Піду. Випускний клас. Тре' старатися.
— А куди після дев'ятого?
— Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
— Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.
— То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося...
Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
— От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.
Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
— Що ж то воно було?.. I до хати — по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина
всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і
вибігла з дому.
— Чи подивитися?.. I городами — до дороги на курган.
А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок
понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може
бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. I поля ніхто не
сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя
— до зірок.
— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. I ніби у
відповідь хтось ізгори: — Iди вже...
— Піду...
Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався,
а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле
засіяти. I тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.
— Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи
товсту палицю, потім другу.
— Ну, ходіть до мене! Ходіть! — шепотів люто.
— Дядьку Романе...
Почув тоненький голосок — і впав під копу.
— Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!
— Дядьку Романе... — Катерина стояла неподалік копи і чо'сь
боялася підійти ближче.
— Йо! Та це ж вона! — Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов
із-за копи.
— О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла,
бровки насупила.
— Якби ж сама знала? Ноги привели...
Гоц! I з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як
сліпий.
— Дитино золота! Русалонько...
— Ой! Дядьку Романе, не підходьте! — перелякалася.
— Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку... Тільки руку.
Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю...
— От якби стоячки...
— Не бійся.
— Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки
хруснули.
— Ти... прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.
Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько... Рости. Я почекаю. Чуєш?
Чекати буду, хоч би що!
— Так то була... не любов?
— Прости... Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов... Тільки... Мала ти
ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
— А може... не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
— От воно!
Не стоїть
... Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до
тебе... не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости
ще трохи.
— У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
— Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
— Не знаю... Як сліпа.
— А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
— Справді?
— А як сама...
— Думаю про вас весь час. У Сашки... очі такі ж сині. От нібито зовсім
такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
— Серденько моє... Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
— Яв чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.
— Скидай свої чоботи! — теж сміється.
— У мене п'ятка в
Лісовій пісні
!
— А мені байдуже. Ось вона... Ніжка дорогоцінна. Русалонько... Люблю
тебе. Чуєш? Люблю... I так Роман це сказав... Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
— Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене
нема... — Iди...
— Можна я до вас прийду завтра вночі?
— Ще питаєш... Та я помру, якщо не прийдеш.
— Бувайте...
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
— Боже, на що я насмілився? — Роман сидів під копою, дивився
дівчині услід. — Льонька мене вб'є...
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
— Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
— З розсолу...
— Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси
розпустила... Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
— Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька...
— Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. I про школу сьогодні не
кажи.
— Чого?
— Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до
Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки
сонце ще гріє, пісочком перетрусиш...
— Мамо, завтра п'ятниця...
— От холєра! — татко ледь розсолом не поперхнувся.
— А що
холєра
... Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку
привозить... — У Катерини аж сльози на очах. — I що тобі знову
треба в тому магазині? Знаєш сама — грошей нема.
— Олія є... — Катерина своєї.
— Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!
— Доню, кажи мені, — мамка наполягає.
— Мамо, мені ліфчика треба...
— Що?! — татко аж підскочив. — Що ти сказала?!
— Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе
розберемося.
Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:
— Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому...
— Мамо, чого татко так?.. — Катерина до мамки притулилася, а та
сміється.
— Е, доню! Хіба від добра... Та й забули. Давай, кажи...
— Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки...
— Хто каже?
— А хоч би й... Вадька. I Людка. Мамо, мені ліфчика треба. I тих...
прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. I не протікають...
— Доню... Зима на
...Закладка в соц.сетях
