Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...аня збирали Катерину в путь. Бо вже й дня не
могла всидіти, аби не перепитати:
— Дядьку Петро, тітко Ганя! Коли вже можна буде додому?
— Хіба погано тобі в нас? Хоч би до тепла добула, — краялося
Ганине серце.
— За мамою скучила... За татком... Та й на могилку сходити хочу.
— На яку могилку? I — Роман перед очима.
Мовчи... Мовчи...
— До рідних... — відказала.
Кочубеї здалися. Ганя витягла з шафи доньчин справний кожушок. У крамниці
купили Катерині фетрові чоботи з хутром усередині. Вдягли — нізащо не
змерзне.
Петро Iванович довго шукав на мапі Шанівку, та не знайшов. Аж Катерині спало
на думку:
— Ви Килимівку шукайте. Килимівка точно є. А наша мала Шанівка — поруч.
Килимівка на мапі України існувала. Петро Iванович розсудив:
— Треба до Києва повертатися. Брати квитка на автобус аж до Харкова.
— Нащо? — Катерина йому.
— Якраз через твою Килимівку їде, — пояснив Петро Iванович.
Так і зробили.
Ганя теж поїхала до столиці — Катерину проводжати. Розчулилася, сльози
ллються:
— Ти ж дивися, дитино! Як щось не так, одразу до нас повертайся. Онде я
тобі на папірчику все чисто записала. I адресу нашу, і прізвище. I телефон
доньчин. Не губися більше.
— Нічого поганого не станеться, тітко Ганя, — Катерина на шию Гані
кинулася. — Я вас дуже люблю... Оце додому повернуся і маму вмовлю, щоб
до вас у гості з'їздити. Можна?
— Чекатимемо... — сказав Петро Iванович.
Катерина махала їм крізь вікно з автобуса, аж поки дві постаті не зникли.
Ніби й не було.
Дорога рівна. Мотор гуде. В автобусі Пугачова співає. Катерина заплющила
очі. Заснула. Прокинулася вже надвечір. Водій її за плече сіпає:
— Прокинься! Килимівка... У тебе квиток тільки до Килимівки.
— Добре, добре... Зараз...
Пакунок з Ганиними наїдками підхопила. З автобусу вийшла. Озирнулася.
— Як же довго мене тут не було!
Темно. У килимівських хатах де-не-де ледь жевріє світло. I жодної живої душі
на вулиці.
— Либонь, знову електрику відключили? — прошепотіла
Катерина. — Чи в когось із килимівських переночувати, чи додому
пхатися? — задумалася.
Зметикувала:
Поночі краще до Шанівки дійти. А раптом сусіди ще злі та знову
будуть соромити? Ні, поночі краще...
Тихенько додому прокрадуся
.
Від крайньої хати — голоси. Зупинилася, чогось посміхнулася... Це ж радість
яка! Знову вдома... Онде килимівські сваряться... Усе — як завжди.
— Куди?! — почула — і жахнулася. Та це ж Тамарчин голос! Кіоскерки
шанівської.
— Відчепися, мати! — Сергій.
Катерина до паркану прилипла:
— Що ж ти, сучий сину, робиш? Хочеш стати таким, як батько? Очі залив,
то хоч дома сиди! — Тамарка кричала так завзято, що килимівські пси
почали підбріхувати.
— Сама сиди! — темна постать, хитаючися, пройшла повз Катерину.
Дмухнуло перегаром.
Чого це Тамарка із Сергієм у Килимівці? — ніяк не могла збагнути
Катерина. — Мо', по товар їздили та й вирішили у Килимівці
заночувати...
— Таж не було цього раніше, — прошепотіла. — Чи запитати?..
А Тамарка тим часом до хати по ліхтарик злітала і вже дибає слідком за
Сергієм:
— Куди ж ти подівся, сину?!
Катерина — бігти.
У мами все чисто і розпитаю. I Людка розбазікає — що було
і чого не було
. За Килимівку вискочила. Стала.
— Ох і темна ж ніч...
Довго йшла. Ніч ніяк не кінчалася.
— Та як це? Хоч би вогник один... От кляті начальники!
Електрику відключили — геть нічого не видно. Ніби й нема зовсім Шанівки.
Посеред шляху стала, з Ганиної торбинки термос із гарячим чаєм витягла.
— Якби не ви, тітко Ганя...
Повеселішала. Знову пішла. Мала б уже й Шанівка бути... Знов стала.
Розсудила:
— Отак і стоятиму, поки не стане видно. Бо оце заблукаю, як та дурна
корова.
Ніч у відповідь — посірішала. Онде курган... Катерина вдивлялася перед себе.
Повільно, наче на фотопапері, проявився спочатку білий постамент, потім —
серед білого снігу — чорні стіни згорілих шанівських хат без дахів.
— Що ж це? — ледь не впала. — Мамо... Мамо...
Зірвалася, побігла до батьківського двору.
З-за розваленої хати вискочив голодний пес, дременув геть.
Хрест під коров'ячою загородкою хитається. I тільки у Катерининій кімнаті —
стіни вцілілі, шибка у вікні не вибита, а замість даху — солома гнила, дашки
та гілля.
Катерина торкнулася дверей своєї кімнати:
— Мамо... Мамо...
Двері не піддавалися. Катерина штовхонула їх боком і ледь устигла
відскочити. Стіни та стріха повалилися всередину кімнати. Тільки пилюка та
попіл здійнялися до небес.
— Мамо! — закричала. — Мамо золота! Де ти?!
Та сама собі:
— А за курганом! За курганом! Там же веліла чекати...
До кургану — бігла. Від кургану — ледь ноги переставляла.
— Мамо! Мамо, відгукнися! — ридала. — Не кидай мене... Не
кидай, золота моя...
Знову — до батьківського двору. Згарищем довго блукала. Що шукала? Сама не
відала.
Раптом — щось червоне серед уламків каміння під дверима. Нахилилася —
червона кулька з маминого коралового намиста. Підхопила, кульку цілує...
— Мамо золота, та де ж ви з татком? Де? ...Уже поночі побрьохала до
Килининої мазанки. Порожньо. Знайшла свічку, запалила. Бачить — у кутку
двійко цуценят носами крутять. — I Килина пропала геть, —
прошепотіла.
Цуценят підхопила:
— Зараз щось придумаю.
Пічку розтопила. Цуценят Ганиним харчем нагодувала.
— Отут і буду маму з татом чекати. Нікуди більше не піду.
Та на ранок ноги до села понесли, бо думка страшна у голові засіла:
— А як під хрестом — мама з татом?
Силкувалася землю під хрестом розкопати. Мопсика згадала.
— Тре' тепла чекати... А може, нічого розкопувати й не доведеться. Мо'
мама з татом повернуться. А чого ж? Я втекла... Хата вигоріла... Мабуть,
мене по усіх світах шукають? А як інакше? Так і є. Поживу в Килининій
мазанці... Однаково порожня... А там і мама з татом повернуться. А як
інакше?
Не може ж село зовсім пропасти? Не бува такого.
Новий рік для Iгора Богдановича Крупки розпочався з боягузької спроби
самогубства. Професорське дитя обдивилося залишки колекції, які за допомогою
міліції вдалося видерти в Жанночки, і вирішило:
— Я цього не переживу!
По мотузку до батьків попхався.
— Игорь! Я воодушевлен! Я просто летаю! — батько-професор зустрів
сина пафосно.
— Тільки з вікна не вистрибуй, льотчику! — порадив Крупка-
молодший.
Батько образився.
— Украина на пути к выздоровлению! — оголосив.
— Да? I що сталося? — запитав Iгор.
— Манго! — засяяв професор. — Я вижу манговые плантации в
Винницкой области. Или под Одессой. Я вычислил... Я рассчитал. Все равно
наше ленивое село не желает пахать и сеять. Ты посмотри телевизор. Всюду
бурьяны! А в селе — только пьянь и голь! Но мы...
— Без мене! — відкараскався Крупка-молодший.
— Ты отказываешься участвовать в эпохальном проекте? В агрозадаче,
которая выдернет Украину из нищеты?!
— Це вже буде не Україна, тату, — сказав Iгор.
— А что? — здивувався професор.
— Манголія... — виплюнув син. — Краще скажи: є у вас міцна
мотузка?
— Спроси у своей матери! — ще дужче образився професор і зачинився
у кабінеті.
Тася куховарила.
— Мамо, я на Катерину дарма погане подумав, — довірився матері
Iгор.
— Да? — здивувалася Тася. — А я своими глазами видела, как
она перед твоим отцом голой задницей крутила... Мерзавка! Тася зітхнула.
— Но без ее помощи, Игоречек, мне так тяжело... Ты же знаешь папу...
Кроме манго, его не интересует ничего. Мусор не вынесет. Это, видите ли,
оскорбляет его.
— Мамо, дай мені мотузку, — попросив син.
— Зачем?
— Треба...
— Купи... — порадила мати.
Крупка-молодший подумки вилаявся й пішов геть. Удома ніхто не чекав. Удома
не було не те що живої душі — навіть мотузки.
— Я можу кинутися з вікна вниз, — знайшов вихід. Зрадів. Нащо
вішатися? Це так неестетично! Краще — як сокіл! Iз неба об землю.
Порівняння зігріло. Крупка-молодший пішов швидше. Дорогою купив у
супермаркеті ковбаси, пельменів, шматок червоної риби й свіжого хліба.
— Наїмся перед стрибком! — замість
перед смертю
. Пельмені
зварив, ковбасу і рибу порізав, хліба відламав.
— Чогось не вистачає?
Поліз до шафки, витяг пляшку кагору.
— Ну, будьте люди... — келих підняв, випити не встиг.
Телефон задзеленчав.
— Кандидат історичних наук Крупка біля апарату, — вагомо так.
— Та знаю я, що ти кандидат! — розсміявся Денис на іншому кінці
дроту.
Крупка почув той сміх — і розвезло його, ніби пляшка вже порожня, а сам
Крупка — хмільний до гикавки.
— Денисе, ти де?
— У Києві.
— Скоріш до мене.
— От прямо і скоріш! — знову розвеселився Денис.
— Чуєш, приїжджай, бо з вікна виплигну.
— Серйозно?
— Цілком.
— А ти заповіт склав? Чи записку з останнім словом?
— Не подумав...
— Ну, то поки не плигай нікуди. Сиди й пиши... Скоро буду...
Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при
нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.
За півгодини, що знадобилися для спорожнення двох перших пляшок, Крупка-
молодший вирішив іще пожити. Денис намалював перед ним новий шлях, і цей
шлях здався Iгорові вельми спокусливим.
Денис почав із гарної новини:
— Шанівка згоріла...
— Не може бути! — здивувався Крупка-молодший. — Я точно знаю,
що ні...
— Звідки?
— У мене кілька днів жила дочка Льоньки й Дарини. Тих селян, у яких ми
зупинялися...
— Значить, це після її від'їзду сталося...
— Та не може бути! Не може... Щоб усе село...
— А що там того села... — Денис просяяв. — Його й раніше на мапі не було, а тепер...
— Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, — зметикував Iгор.
Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. — Але
звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:
— Брате, я тепер велика людина...
Крупка-молодший розгорнув документ.
— Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник
Президента... Тих помічників — як вошей...
— Брате, нічого ти не розумієш! — Денис випив. — Можу будь-
кому будь-яке запитання поставити... Від імені свого депутата,
звичайно, — хитро всміхнувся. — I хай тільки спробують не
відповісти! — I? — I я запитав... Про перспективи розвитку малих сіл.
Зокрема Шанівки... I дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло,
держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову... Курган біля
Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України... не
входить. Прекрасна новина?
— Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не
можу дочекатися тепла... Денис іще налив — тепла додалося.
— Я твій боржник, — сказав Денис.
— Не розумію...
— Зараз зрозумієш, — Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-
диск. — Сі-ді маєш?
Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос... — ...I тому
сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив
згадувати. Кожного дня! Чому?
Тому що село — не люди... Село — це скарбниця нації, берегиня її традицій і
найсвятішого, що у нас є, — землі української!.. Сьогодні я звертаюся до
всіх тих, кому небайдужа доля села...
Денис зупинив запис.
— Далі нецікаво...
— Що це?
— Плагіат, брате! — Денис ізнову налив. — Готував для свого
депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про
село... Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти
філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої
цитати далі наверх пішли, а оце днями... — Денис розсміявся, —
...слухаю нашого вельмишановного... — Денис звів очі до стелі, -... і
що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я
перед тобою у боргу.
— Аби до кургану не лізли! — гарячково відповів Iгор.
— Не полізуть, будь певен! Випиймо? — Денис ізнову потягнувся до
пляшки. — Я тепер часто в столиці буватиму.
— Живи в мене, — попросив Крупка-молодший. — Після того, як
мене обікрали...
— А я й дивлюся, колекція твоя — мов шагренева шкіра...
Зіщулилася.
— Не питай... Скіфська пектораль — у жидівських лапах! Занепад! Нема
моралі! Нема відвертості. Нема довіри... — Крупку-молодшого
понесло. — Якби ти не приїхав, брате, я би точно з вікна стрибнув.
— Брате... Ми їм усім іще, бля, покажемо, — завірив п'яний Денис.
А Крупка-молодший запитав — ні в тин ні в ворота:
— Чи ти тепер пісень не збираєш?..
— Брате, тепер я сам — пісня! — відповів Денис і впав із дивана.
На підлозі й заснув. Точнісінько як Льонько із Шанівки, який пити міг де
завгодно, а спати завжди до хати приповзав.
Про світло у віконці Килининої мазанки Iван Залусківський дізнався
наприкінці лютого від дружини. Хоча мешкали тепер Залусківські у райцентрі,
Алка час від часу навідувалася до Килимівки. Усе мріяла вмовити голозадих
шанівців навесні до згорілого села повернутися. Та чим більше часу спливало,
тим більш неохоче шанівці велися на розмови про відбудову Шанівки. Та й
лишилося їх у Килимівці — з десяток: Тамарка-кіоскерша із синами та
чоловіком Федькою, Людчині батьки з дочкою, які так до міста й не дісталися,
та три старі баби, котрі ніяк не могли дочекатися, щоби килимівська сільська
рада їх до інтернату випхала.
Не в собі доживала вік у Килимівці й Раїса. Її пригріла вчителька Маруся з
чоловіком Степаном. Та вже дуже бідкалися, що погодилися. Раїса повсякчас
намагалася вирвати у Степана акордеон:
— Співати будемо... — сміялася.
А іншим від того сміху — дрижаки по спині.
— Мо' до божевільних Раю приписати? — радила килимівська
фельдшерка Віра. — А що? Побігаю, довідки позбираю...
— Та шкода ж... А як отямиться? — відказувала Маруся.
— Ти б від такого отямилася? — питала фельдшерка.
— Болячку б тобі на язик! Що за чортівню кажеш?! — лякалася
Маруся.
— То до Килини її відведи. Баба знатна... Мо', й вилікує, — сказала
фельдшерка.
— До Килини? — Маруся брови — дугою. — Що верзеш?
Не лишилося нікого у Шанівці. Казали, Льонька з Даркою та Ничипориха
бідували були там, але нині вже й тих нема. I, головне, які паскудні люди!
Виїхали тихцем... Нікому ні слова. Льонька, зараза, весь час до нас ходив...
То йому свиню заколоти поможи, то корову в нього купи... А ми ж жаліли...
— Кажу тобі, веди Райку до Килини! Тиждень тому ввечері, як електрику
відключили, ходила я ото селом...
— Чого? — поцікавилася Маруся.
— А чоловіка шукала. Пив десь, сволота. Хіба не з твоїм
Степаном? — повело фельдшерку у звичне русло.
— Ми, Віра, зараз не про чоловіків, а про Раїсу, — нагадала
Маруся.
— Та ото ж! Темно... Дивлюся, а біля розваленої шанівської ферми на пагорбі-
щось світиться. Придивилася... Так і є! У вікні Килининої мазанки світло
горить.
— Оце такої! — не повірила Маруся. — А де ж баба швендяла
весь час після пожежі?
— Не знаю, — фельдшерка почухала носа. — Килина — норовиста
баба.
Маруся кілька вечорів поспіль приставляла до даху своєї хати драбину і лізла
наверх. Вдивлялася у пагорб біля шанівської ферми.
— Щось світиться... — шепотіла. I за кілька днів вирішила сходити
до Килининої мазанки. Спочатку без Раїси.
День видався — сяйво. Свіжий сніг шанівські чорні стіни вкрив, сухі бур'яни
— й ті білі. Маруся до ферми допленталася, зупинилася.
— От вибрала ж баба собі місцину... Доки дійдеш — уже хворий! Iз димаря
мазанки ледь помітно курилося. — Грієш, бабо, старі кістки, —
сказала Маруся і поперла до мазанки. I до тину хиткого не дійшла — з-за
мазанки вилетіли двійко цуценят. Маруся подумала — бавляться, руку
простягла, а мале та руде — як хватоне!
— Ах ти ж гадюка! — Маруся ледь устигла руку зберегти. Відбігла
далеченько, закричала: — Килина! Баба Килина! Ви мене чуєте? Килина! Це я,
Маруся, вчителька з Килимівки.
Вийдіть, будь ласочка, на хвилинку! Зайти не можу... Такі у вас собачата
дурні...
За віконцем мазанки ворухнулася біла фіраночка. Промайнуло щось...
Маруся очі напружила. Ну, точно! Ходить баба по хаті.
— Бабо Килино! Та вийдіть же, дуже прошу...
Фіранка сіпнулася ще раз і завмерла.
Маруся хвилин двадцять гукала. У відповідь тільки дурні цуценята казилися.
Ні з чим повернулася до села, і поповзли Килимівкою чутки.
— Бач, як баба загордилася, — обурювалася фельдшерка. — Теж
мені докториха...
— Чуєте, баби! А, мо', вона сама хвора... вийти не може, а собаки не
пропускають, — вигадав Марусин Степан.
— Ой-ой! Таке ляпнув! — зметнулася фельдшерка. — Та де їй
хворіти, як вона сама кого завгодно вилікує!
— Таж і вона не вічна, — буркнув Степан, акордеона в Раїси вирвав
і пішов геть.
Алка Залусківська від Марусі й дізналася, що в Килининій мазанці жевріє
життя. Iванові розповіла.
— Що за чортівня?! — роздратувався Залусківський. — Мені б
там... нікого не було.
— Чого? — Алка насупилася. — Я у Шанівці народилася, все
життя прожила, поки ти, підлото, село на Льоньку з Даркою не
підбурив... — I вітер я підкупив! — кинув Залусківський. — I
дмухав ув обидві щоки, щоб село згоріло...
— Мовчи, — порадила Алка. — Мені твої плани давно поперек
горлянки стоять. Що ж це ти, Ваня, все вимудровуєш, як людей
обдурити! — I нічого не вимудровую! Землю докупи збираю. Хіба погано?
— А люди?
— Дурна ти зовсім, жінко! Великий лан усім вигідний. А люди... Люди —
зайві мені поки що. Та й скільки їх треба? У двадцять першому столітті
живемо. От іще шанівські паї у клятої Тамарки викуплю — і... — I що?
— А продам, жінко! Охочі є. Горілчані королі й пивні барони.
— А хліб?
— А по хліб, жінко, до держави звертайся. Нащось же нам потрібна
держава!
— До Шанівки хочу... — сказала Алка. — До Килини піду. Поради
попрошу.
— Порадь, щоб забиралася світ за очі.
Розмови з дорогими, коханими — розкіш. Спочатку вони приходили до Катерини
уві сні. Першою баба Килина навідалася.
— У коморі — картопля і смалець, — роз'яснила все чисто. —
Траву заварюй. До весни не охлянеш, а там...
— А книжки ваші, бабо, можна читати? — спиталася Катерина.
— А ти їх і не торкалася? — здивувалася Килина.
— Не сміла...
— Ти тут тепер за хазяйку, — усміхнулася Килина. — Спочатку
сама вилікуєшся, потім — іншим допоможеш. Доля...
— Бабо, я щаслива, — Катерина їй.
— Знаю... — і зникла.
А Катерині — картинка кольорова про бабу Килину. Про смерть її. Та нестрашна
зовсім картинка. Світла, аж золота.
Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях
склала і прошепотіла:
От і смерть
. Та разом із постіллю — на небеса. I
Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі.
Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі...
Катерина картинку розгляділа та давай гукати:
— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене...
Баба у відповідь:
— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені
через усі світи до тебе мчати?
— Вибачайте дуже... — Катерина їй. — Розпитати хотіла...
Мої знаєте щось про мамку з татком... Баба головою захитала.
— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.
— Про мамку з татком?
— Про всіх... Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що
на них чекає.
— Чому?
— Господь розсердиться.
— Мовчати буду... — Катерина їй. — Навіки... Баба Килина
розсміялася:
— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки...
— А хіба можна інакше?
— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.
Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.
А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не
обгоріле.
— Русалонько...
— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! I поговорити з вами зможу?
— Зможеш, Русалонько.
— Чи сумуєте за мною?
— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Iнше хотів сказати.
Те, що за життя не встиг.
— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — I не
жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — I я не
шкодую. А тепер... Це ж свято яке — говорити з вами.
— Спи, люба. Відпочинь... Iще поговоримо. Я до тебе часто
приходитиму... — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.
Ночі за дві Сашко навідався.
— Катя, я не ревную, — сказав. — I добре, — зраділа
Катерина. — Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко
посміхнувся, Катерина поцікавилася:
— Ти теж зможеш до мене приходити?
— Звичайно, — відповів Сашко. — Ми тут усі, кого ти знала, по
черзі до тебе збираємося.
— По черзі? — Катерині смішно стало. — Овва! Так кажеш, ніби
вже й черга велика...
— Оце Ничипориха пхалася поперед інших...
— Ничипориха? Вона померла? — Катерина заціпеніла.
— Померла... Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як
дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника... сидить.
Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'... Ми Ничипориху не скоро до тебе
пустимо.
— Чому?
— Таж із батьками спершу поговори...
Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки —
Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала,
підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.
— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи... Люба моя! Таточку!
До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.
— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. I — страшно... Мороз під
кожухом ворушиться.
Аж із-під купи каміння — голоси.
— Та ви живі тут! — жахнулася.
Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:
— Потерпіть мені... Потерпіть, золоті мої... — голова обертом, обертом.
Просто на каміння і впала.
Аж — по голові мама рукою водить:
— Доню, я тут...
— Мамо моя золота... Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий
хлопець, але ж — брехуняка!
— Добрий хлопець. Добрий... — мама їй. I татко поруч став.
Тверезий. Зовс
...Закладка в соц.сетях
