Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...сить:
— Киньте! Киньте, кляті паскуди! Краще корову... Краще корову!
Пси розбіглися, повсідалися на відстані, дивляться.
Ухопила Дарина Ничипориху попід грудки і потягла до свого двору. Шепоче:
— Не бійтеся, бабо. Я вас не кину. Онде біля двору поховаю, до корови
ближче. Бо як ці кляті пси знову наскочать, не встигну до корови добігти. Ви
вже, бабо, не ображайтеся...
До пізньої ночі Дарина копала Ничипорисі яму біля загородки, де корова
стояла. Потім обернула бабу ковдрою і зіштовхнула в яму.
Баба сіла і все всміхається.
— От ви, бабо, і тут відзначилися, — сумно прошепотіла Дарина.
Накрила бабу зверху матрацом і почала закидати яму.
— Хреста Льончик поставить, як із Килимівки повернеться, —
сказала, як закінчила.
Землю ногами розрівняла.
— Спіть, бабо, з миром.
Льонька повернувся з Килимівки наступного ранку. Дарина саме біля грубки
саморобної у Катерининій кімнатці грілася.
— Продав корову? — спитала гірко.
— Ні, — буркнув. — Ніхто не бере.
— Ну й слава Богу, — відказала Дарина, а він їй:
— Чого радієш, жінко? Як ми корову прогодуємо?
— Якби ти, Льончику, не пив, ми б не тільки корову прогодували, а й
самі б ситі були... Що дивишся? Може, вдарити хочеш?
Льонька глянув Дарині у вічі — і раптом заплакав.
Та завмерла, руки до грудей приклала:
— Ой, Льончику! Сонечко моє ясне. Годі... Годі, прошу, бо не втримаюся.
Усе буде добре, любчику. Усе буде добре... — і до чоловіка.
Притулилася — і собі в сльози:
— Що це ти, любчику? Таж ми живі... Не померли. Бог дасть, і зиму
осилимо. Притулимося одне до одного, ти мене зігрієш, а картоплі нам до
весни вистачить. I комора наша не згоріла, а в коморі ж... Не пропадемо,
Льончику. Нам би тільки дитини діждатися. Так?
Льонька сльози втер, жінку до себе притис:
— Дарка, яка ж ти в мене... Такий я перед тобою винуватий! Такий
винуватий... Хоч убий мене! Їй-бо, заслужив. Це через мене дитина втекла. Бо
п'яний був. Не зумів вас захистити.
Дарина на нього глянула:
— Ти в мене золотий, Льончику! Оце б сто чоловіків переді мною стали, а
я б однаково тебе обрала.
Льонька задихнувся і заплакав іще дужче.
Так до ночі й просиділи. А чого ж? Поспішати не було куди. Самі лишилися.
Наступного дня хреста злампічили удвох. I Льонька сказав:
— Дарина, я більше пити не буду. I простягнув жінці кілька зім'ятих
купюр.
— От і добре, — всміхнулася Дарина. — Нам би тепер тільки
дитину дочекатися і... заживемо. Так, Льончику?
Надвечір у Катерининій кімнаті одне до одного притислися.
— Ох і зимно, — прошепотіла Дарина.
— Я зараз...
Льонька з-під ковдри ковзнув, до грубки саморобної дров підкинув. Подумав —
і ще докинув:
— А чого нам дрова економити? Завтра піду за балку й нарубаю, —
сказав.
— Затулку прикрий, любчику, — нагадала Дарина.
А Льонькиною рукою, либонь, диявол водив. Затулку прикрив аж занадто. Під
ковдру сховався, Дарину голубить. Ув обіймах поснули.
На ранок — не прокинулися.
За тиждень голодні шанівські пси добралися до Катерининої кімнати.
Розділ 5
Iгор Крупка закохався до повного божевілля: цнотливий колекціонер відкрив
свою печеру скарбів примхливій Жанночці, чого сам від себе не сподівався.
Жанночка запитала у перший день знайомства:
— Ти далеко мешкаєш? I вже через півгодини Крупка-молодший тремтячими
руками відчиняв двері двокімнатної квартири у серці Подолу.
— Овва! — оцінила Жанночка Крупчину колекцію й пішла до ванної
кімнати.
— Чорт! — Iгор згадав про звалище брудних шкарпеток, що давненько
жили у кутку ванної. Та дарма він хвилювався: коли Жанночка вловлювала запах
грошей, вона вміла не помічати таких дрібничок, як покручені чоловічі
шкарпетки під ногами, Жанночка прийшла й залишилася. Тіло її було настільки
звабливим і майстерним, що Iгор Крупка з радістю смажив яєчню щоранку,
регулярно викидав у сміття брудні шкарпетки й двічі на день чистив зуби,
чого раніше від нього не могли добитися ні матуся, ні батько-професор. Iз
набагато меншою радістю Iгор купив спочатку теплі колготки, щоби не мерзли
Жанноччині ніжки. Потім до колготок — чобітки від Ваіlу, під чобітки теплу
спідничку від Armani за зовсім незрозумілу для Крупки-молодшого ціну. Але то
все квіточки. Завірюхами дражнилася зима, і Жанночці заманулася шуба.
Справжня шуба з яскраво-блакитної норки, бо Жанночка пояснила: до блакитних
очей і рудого волосся блакитна норка пасуватиме якнайкраще.
Крупка пручався, скільки міг. То затримувався на роботі, то вимислював
терміновий виклик на експертизу старожитностей. Та доля суворо взяла за
комір і привела до хутряного салону. I сталося це так. Iгор із Жанночкою
йшли до філармонії. Не те щоби Крупка-молодший уважав себе за меломана —
просто колеги в університеті розповсюджували квитки серед студентів, і
Крупці вигоріло два зайві безкоштовні.
Чому б тактовно не пояснити дівчині,
що у світі є не тільки шуби та спідниці! — наївно подумав Крупка-
молодший. — Хай послухає класику! Хай побачить, що я — людина високого
творчого польоту... Хай закохається у мене ще дужче
. Крім того, до
філармонії мали припхатися з десяток університетських викладачів, і Крупці
дуже кортіло, щоб вони повмирали від заздрощів, дивлячися на красуню, яка
поряд із ним.
Жанночка погодилась піти до філармонії аж занадто легко.
Крупка розслабився. Та дорога до філармонії жорстоко пролягла повз салон
Iмперія хутра
, і Жанночка запитала — ніби ненавмисне: — Iгорчику, в нас
іще є час?
— Так, сонечко, — відповів дурний Крупка. — До концерту ще
майже година. — Iгорчику, я заскочу на хвилинку... — I Жанночка
показала пальчиком у бік хутрового салону.
— Але ж... — почало доходити до Крупки.
— Я тільки примірю! — відповіла Жанночка вже від дверей салону, і
Крупка-молодший покірно поплентався слідком.
Жанночка спочатку примірила одну шубку, потім довго сварилася з продавцем.
Крупка-молодший нервово зиркав на годинник і розумів: на концерт вони
катастрофічно запізнюються, а отже, покрасуватися із Жанночкою у фойє вже не
вдасться. Коли до музичної феєрії лишалося хвилин п'ять, Жанночка втонула у
розкішній блакитній шубці й виголосила вирок: — Iгорчику! Ця шубка створена
тільки для мене. Правда?
— Так, сонечко, — промимрив Крупка-молодший і пішов до продавця.
Салон зачинявся за півгодини. За цей час Крупці-молодшому треба було
встигнути змотатися додому, без свідків витягти зі схованки п'ять тисяч
доларів, зайцем метнутися назад, заплатити... I все тільки заради того, щоб
уночі Жанночка не копилила губки, а ластилася і дарувала неземну насолоду.
— Я на тебе тут почекаю, — згодилася Жанночка, і Крупка побіг.
Який там концерт! Увесь вечір Жанночка крутилася перед Крупкою-молодшим у
новій шубі, й Iгор, треба сказати, навіть запишався. Відчув себе арабським
шейхом, щедрим до безглуздя. — Iгорчику, правда, я в тебе
найкраща? — примхливо запитала Жанночка, і Крупка-молодший подумав, що
вже стільки грошей уклав у це неземне створіння, що відпустити її тепер було
б порушенням усіх законів економіки.
— Так! У мене! відповів із притиском. — Ти — тільки моя! Так,
сонечко?
Жанночка мотнула головою, і чорт розбере, що то значило. Через місяць Iгор
перестав рахувати витрачені на Жанночку гроші. I не тому, що почуття
задушили здоровий глузд. Ні.
Просто скінчилися гроші. Таку новину Жанночка, як не дивно, сприйняла без
суму. — Iгорчику! У тебе так багато... — I Жанночка повела
блакитними очима по колекції старожитностей.
— Що?! — Крупка-молодший аж підскочив. — Сонечко! Це не
продається! Це — колекція... Я півжиття землю рив, щоб зібрати це, —
збрехав. I саме під час цієї переломної розмови у двері Крупчиної оселі
постукала Катерина.
Крупка відчинив двері — і щелепа в нього відвалилася.
— Катя?
Катерина знизала плечима. Простягла Крупці-молодшому візитку.
— Вибачайте... Казали, що можу приїхати, як зовсім зле буде...
— Катя? — ще не міг повірити Крупка і від дверей не відходив.
Дівча голову опустило.
— Та нічого... Піду...
Крупка-молодший чогось перелякався.
— Стій! Так несподівано... — За руку вхопив. — Проходь,
проходь... Iз кімнати вийшла Жанночка.
— У нас гості?
— Вибачайте, — замість
доброго дня
чогось озвалася Катерина.
— Ну, розповідай, — Крупка-молодший умостився на дивані, Жанночка
— поряд. Катерина стояла перед ними — ну точнісінько як у класі перед
килимівською вчителькою Марусею.
— Мама веліла бігти геть... — прошепотіла Катерина. — Веліла
за курганом її чекати, та не вийшло. Дядьки погналися услід, довелося далі
мчатися...
— А чого гналися? — хрипло запитав Крупка-молодший.
У горлі чогось пересохло.
— Убити, мо', хтіли... А перед тим... зґвалтувати. Сама чула. А мамка
вашу візитку знайшла, дала мені... I от...
Катерині — сльози в очі:
— Якби от ви назад до Шанівки їхали той курган розкопувати, то і я б із
вами додому дісталася. Самій — страшно, — призналася. — Iгорчику!
То вона у нас буде жити? — здивувалася Жанночка.
— А я все вмію робити, — Катерина їм. — I готувати, і
прати... I в хаті прибрати можу гарно.
—
У хаті
?! — Жанночка розсміялася.
Крупка-молодший підскочив, по кімнаті забігав:
— Ну добре, добре... Сьогодні в мене переночуєш, а потім щось
придумаємо. — На дівча глянув: — А чого стоїш? Сідай, відпочинь.
— Та я не стомлена. Можу вечерю вам приготувати. Чи ще щось зробити...
— Кинь дурне казати. Нічого не треба. Відпочивай. Ти коли з Шанівки
поїхала?
— Уже третій день. Можна води зігріти? У мене чисте із собою є, і
рушника мама дала...
— Води зігріти? — не повірила Жанночка. До Iгора: — Звідки вона
вилізла?
— Сонечко, досить! — відповів Iгор. — Ти просто не уявляєш,
що пережила ця дівчинка. Її варто пожаліти, а не глузувати.
— Та я не ображаюся, — зітхнула Катерина. — То можу води
зігріти?
— Можеш, — і собі зітхнув Крупка-молодший.
Катерина зачинилася у ванній — і попливла. Романові очі ясні, обгоріле
обличчя, сувора Килина, раптом Чубчик із Рудим з'явилися... — I чого
маму з татком не бачу? — сама собі. I ніби чорне очі залило.
— Та ні... — всміхнулася і аж по маківку — у теплу воду. — Живуть
же люди...
У кімнаті тим часом Жанночка витріщала блакитні оченята і бушувала пошепки:
— Як це? Iгорчику, ти допустиш, щоб я приймала ванну після цієї
брудної...
— Сонечко! Я щось придумаю. Сама подумай. Ну як я можу вигнати людину з
дому, коли ніч надворі, а їй нема де переночувати.
— Це дивно! Це дуже дивно, що до тебе, такої... інтелігентної людини,
запросто приходять якісь волоцюжки. Я починаю боятися тебе, Iгорчику!
— Сонечко, завтра її не буде. Клянуся. Не нервуй.
— А де вона буде спати?
Крупка-молодший повів оком по своєму барлогові. Одну кімнату окупувала
Жанночка, і прорватися туди навіть самому Крупці вдавалося нечасто. У другій
— святе. Колекція.
— Не знаю, — розгубився.
— Я знаю, — постановила Жанночка. — На кухні. Постелимо
надувний матрац, хай втішається.
— Незручно якось. Може, ми з тобою на дивані у вітальні, а Катерині
ліжко у спальні...
Крупка не договорив. Жанночка приклала долоньку до червоних вуст і ахнула.
— Та яка ж я наївна! — вигукнула. — Тепер усе ясно. Це ж твоя
коханка малолітня! Ти просто не знаєш, як від мене відкараскатися!
Кинулася до спальні — речі збирати. За шубу вхопилася. Крупка аж затремтів:
— Сонечко! Зупинися! Добре, добре... Хай спить на кухні. Жанночка
обережно розправила зім'яте хутро, повісила шубку у шафу і тільки потім
драматично кинулася Крупці на шию: — Iгорчику! Яка я нещасна! Я думала, ти
мене розлюбив...
— Я тебе не можу розлюбити, — цілком відверто відповідав Крупка-
молодший, дивлячися на блакитну шубу, яка нахабно стирчала у відкритій шафі.
Хистке замирення Жанночка і Крупка-молодший уклали якраз тієї миті, коли з
ванної вийшла Катерина.
— Овва! — оцінила Жанночка красу Катриного довгого русявого
волосся. — Обрізати не хочеш?
— Тепер однаково, — зніяковіла дівчина.
— Чому? — поцікавився Крупка.
— Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже
можна.
— Чому? — не зрозумів Крупка.
— Та є вже в мене доля, — відказала.
— Тобто?
— Доля — то кохання, — Катерина опустила голову і ледь сльози
втримує.
— Овва! — оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. — Iди спати,
філософине...
Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.
— М'якенько, — сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав
куди очі подіти. — На добраніч. Хай вам щастя насниться.
— Ти... теє... Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, —
виправдався.
Катерина плечиками знизала.
— Та й так добре... Дякую вам дуже за все.
Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про
несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Iгорчика
, а як
угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що
звалилося на його голову? I на ранок згадав про батька-професора з матінкою.
— А це ідея, — прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на
кухні почулося тихе шарудіння.
На годинник зиркнув — пів на п'яту.
— Якого чорта? — пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже
встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.
— Чого не спиш?
— Таж ранок! — усміхнулася. — Я вам сніданок приготую... Якщо
ви не проти.
— Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, — повідомив.
— Да? — здивувалася Катерина. — Ну, добре. Я тихо сидіти
буду... Не потривожу... Спіть собі.
Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.
Потім прокинулася Жанночка та запитала: — Iгорчику! Ти підеш до університету
й покинеш мене саму з цією...
— Це всього на кілька годин, сонечко, — відповів Крупка. — У
мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.
— Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом...
— Сонечко! Ніякого
раптом
не станеться. Катерина — дуже чемна
дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.
Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком,
млинці й гарячий чай.
— Я скоро... — і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав
дві лекції — і мерщій до батька-професора та матінки. Аж — сюрприз! Навіть
холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу.
Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім
розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А
довелося.
Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.
— За що мені оце все?!
Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. — Iгорчику? Чого так
рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш
вареники?
— Сонечко! Розумієш, — тихо пояснював, — я планував Катю до
своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й
квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні
надвечір повернуться. Та можуть і затриматися...
— То що? — ще лагідніше всміхнулася Жанночка. — Хай Катя поки
в нас поживе. Я не проти.
— Сонечко, ти — свята! — видихнув Крупка-молодший. I тільки тепер
до нього дійшло:
— Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це... — Крупка згадав усі
розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено
займатися домашнім господарством.
— Заради тебе я... — Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на
кухню.
— Катя! — почув Крупка з кухні. — Чому ти ліпиш такі великі
вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово —
село...
— Та село ж і є, — почулося у відповідь.
Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа
поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові
ямки.
Катерина побачила Крупку, всміхнулася:
— Доброго дня! Їсти хочете?
— Вареників — із задоволенням! — відповіла замість Крупки його
виразка.
— То ж скоро...
— Добре, добре...
Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися...
Жанночка — на кухні. I не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка?
У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.
А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так
смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка
здивувалася. — Iгорчику! Ти ніби три дні не їв...
Професор Богдан Крупка з дружиною,
клятою москалькою
Анастасією,
повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.
Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів
із сорок заввишки.
— Это поражение, Тася! — тремтів професор. — Это крах! Я
этого не переживу!
— У меня есть валидол, Богданчик, — відповіла завбачлива дружина і
вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:
— Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?
— Хоть баобаб, Богданчик, — погодилася Тася, аби тільки чоловік не
рвав серце.
Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов,
натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. I чогось такими
бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята...
— Как моя Украйна! — патетично вигукнув професор, коли припер
додому рудувате собача.
— Богданчик... — урвався терпець професорській дружині. — Это
живое существо, а не игрушка. Его кормить нужно, выгуливать... Кто это будет
делать? У меня ноги болят. Ты тоже едва ходишь...
— Тася! Ты бессердечная... — Професор хотів сказати
женщина
, але
протест дружини надто вже роздратував, і він вирішив Тасю не жаліти: — Ты
бессердечная... старуха!..
Мопсеня у дискусії участі не брало, але й часу не гаяло.
Поки професор проводив паралелі між цуценячою долею та долею занедбаної
України, мопсеня вчепилося у професорський черевик і встигло відгризти
чималий шмат шкіри.
— Тася! Тася! — заволав професор, побачивши скривджений черевик,
але дружина образилася на
старуху
і зачинилася у спальні.
Професор Богдан Крупка лишився наодинці із
занедбаною Україною
. I
невідомо, чим би усе скінчилося, та до батьків нарешті добувся Iгор Крупка.
Професор довгу годину плакався синові на Тасю, яка
совсем — вот
парадокс! — обмоскалилась в Украине и теперь изуверскими методами хочет
свести меня в могилу
. Потім показав Iгорові цуценя, яке ховалося серед
професорських архівів.
— Сын! Твоя мать не имеет жалости! Она не христианка! Бусурманка!
Требовала, чтобы я избавился от этого милого создания! Я этого не
переживу...
— Батьку, ви вже немолоді. Вам важко, — завів своє Iгор. —
Вам треба помічницю... Щоб куховарила, прала... I з твоїм песиком
гуляла. — I де мені взяти таку помічницю? — професор так
розчулився, що перейшов на рідну мову, що з ним бувало вкрай рідко.
— Я вже знайшов її для вас, — обрадував Iгор професора. —
Зараз маму гукну і все вам розкажу.
Клята москалька
Тася вислухала сина і знизала плечима:
— А где она будет жить?
— Мамо, у вас чотири кімнати...
— Столовая исключается, наша спальня — тоже, остается рабочий кабинет
отца и твоя комната, Игоречек! — перерахувала Тася.
— От свою кімнату я й пропоную виділити Катерині, — відповів Iгор.
— А как же ты? — розхвилювався неспокійний професор, притискаючи
до грудей мопсеня.
— Тату, в мене є квартира, і я не збираюся повертатися під ваш
дах, — нагадав Iгор.
— Как возмужал мальчик! — захитав головою професор.
Вони з Тасею ще б довго товкли воду в ступі, та втрутилося мопсеня. Нахабно
надзюрило професору на коліна і побігло гризти усе, що втрапить ув око.
— Я согласна, — аж підскочила Тася.
Професор поспішно приєднався до дружини, і Крупка-молодший метнувся до
дверей.
— За півгодини помічниця буде у вас!
— А откуда она взялась? У нее есть рекомендации? — вигукнув
професор синові услід.
— Найкращі рекомендації, тату, — відказав Iгор. — Мої!
Жанночка знову здивувала Iгоря.
— Наша Катя переселяється? — запитала спокійно. — Ну що ж...
— Може... — завагався скоріше не Крупка-молодший, а його виразка.
Дуже вже смачні сніданки з обідами готувала Катерина, та й вечері незгірші.
— Як знаєш, Iгорчику! — ще покірніше відповіла Жанночка.
— Ну, тоді... Я вже батькам пообіцяв.
Катерина зібралася за п'ять хвилин. Потім іще півгодини пішло на акцію
милосердя: Жанночка раптом забажала віддячити дівчині за добре товариство та
лагідну вдачу. Розкрила шафу й почала перебирати своє далеко не дешеве
лахміття.
У результаті несподіваної ревізії величезний поліетиленовий пакет наповнився
старими Жанноччиними кофтинами, сукнями, спідницями й іже з ними. Катерині
аж дух забило: таке багатство летіло простісінько у пакет, а пакет — для
неї.
— Яка ж ви добра, Жанночко! — ледь вимовила.
— Пусте. Мені воно вже не потрібно, — розкрила таємницю Жанночка.
Крупці-молодшому — метелики перед очима. Устиг помітити: скажено дорога
спідниця від Armani теж опинилася в пакеті.
Я цього не переживу!
— завив
подумки — точнісінько, як батько-професор.
— Сонечко, не хочеш піти з нами? — прохрипів від порогу, коли
врешті збори закінчилися. — Iгорчику! Я купила книгу з кулінарії. Буду
вивчати, — відкараскалася Жанночка. — Після Катиних сніданків я
почуваюся неповноцінною! Треба надолужувати.
— На все вам добре, — попрощалася Катерина. — Хай ваша краса
радує людям серця... Дуже дякую за подарунки.
Жанночка розсміялася.
— От село! Такого нагородила... Може, жіночими романами захоплюєшся?
— Одним...
— Прошу? — не зрозуміла Жанночка.
— Одним Романом... — відповіла Катерина і сумно
всміхнулася. — Він — у серці...
Крупка сіпнув Катерину — ходімо! I пішли.
Жанночка двері зачинила, хитро посміхнулася й полізла шукати мобільний. За
хвилину вже розмовляла.
Тася начепила на носа окуляри — усе розглядала Катерину. Професор розпочав
допит.
— Откуда явилась? — Iз Шанівки я...
— Почему тут?
— Так мама веліла... — I Катерина розповіла б усю правду, та Iгор
утрутився:
— Я Катерину добре знаю. Як були в експедиції з Денисом, то зупинялися
в її батьків. Дуже порядна і привітна родина.
Повесні Катя до села повернеться, а зиму у вас поживе. Допоможе, чим зможе.
Так?
— Звичайно, поможу, — усміхн
...Закладка в соц.сетях
