Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
... вже доходили. Денис руками розвів.
— Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас
усіх болить!
Татко кинув валізи на землю:
— Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?
Учені заніміли.
— Ми заплатимо... Дарма ви сумніваєтеся, — забелькотіли обидва.
— Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! — всміхнувся
татко. — Я — з повагою... А ви... гроші...
— Льоню, ви все неправильно зрозуміли! — Денис йому. I — по
кишенях.
Татко потилицю почухав, але гроші взяв.
— От йо... з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.
— Бачите? Гарно цвіте! Листя — і зелене, і червоне. Гілки різні — і
прямі, і криві, і малі, і грубі. Оце ви і є. Культура ваша. А якою їй бути —
тільки коріння знає. Оте саме, що у землі, у багнюці, без повітря, без
кольорів. У чорному поті. Знай трудиться, аби гілки з листям на світ
витріщалися!
Зітхнув.
— Прощавайте, чи що... Пішов геть. Iгор із Денисом — не отямляться.
— Господи! Скільки ж сили у ньому... Працює, мов раб, світу не знає,
газет, мабуть, ніколи не читав, а таке каже... Аж волосся дибки! —
Денис мовив.
— Він таке сказав, про що все життя розмірковувати можна, —
відповів Iгор.
— Ми з тобою — листя... Повитріщалися — і все? А повинні ж щось і
корінню віддати. Чи не так?
— У ботаніці- безперечно, а в людському середовищі...
— Ми з тобою поки нічого не віддали.
— Ніхто не віддає. Тільки беруть... — Iгор раптом
засміявся. — Отак іще трохи — і зі звичайного дерева ми перетворимося
на... ананас.
— На ананас? — Денис ніяк не міг відстежити логіку друга.
— Так, на ананас. Без коріння — і не живе, і не всихає. Чубчик із листя
іржавий їжачить... А смаку й нема!
— А я про страшний парадокс тут подумав, — Денис сів просто на
валізи, закурив. — Брате! Якщо всі гілки й усі листочки будуть
справедливо віддавати корінню частину корисного, потрібного, важливого...
Коріння все одно... Розумієш, усе одно коріння залишиться у чорній землі!
Без повітря, без світла! Без надії.
— Чому ж без повітря? Чому — без надії? Коріння стане сильним. Повітря,
світ і надію — листочки з гілками подарують. А коріння... Коріння ще більше
із землі візьме.
— Але ж — у землі й лишиться!
— Чого це тебе так жахає? Кожному — своє місце. Нам, листочкам, летіти
за вітром, корінню — землі триматися. Мене інше лякає...
— Що?
— Зв'язок порушився. Я не відчуваю зв'язку між листям і корінням, а він
же повинен бути. Повинен, інакше не буде дерева!
— Не розумію...
— Чого ти не розумієш?! — Iгор сів поряд із другом. — Ми
їдемо з села перелякані, здивовані... Наче у джунглях Амазонки побували. Ні,
якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися —
і... біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні — як від НЛО! Усе тут нам чуже й
незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото
на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені... Роздуми і вчинки —
чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!
— Може, тому що це вже не земля... Не коріння...
— А що? — глянув на Дениса Iгор.
— Початок географії без історії... Початок дикого поля. А вони... Як
останні з могікан. Помруть — і ніхто вже не прийде на їхнє місце...
— Тоді й листю гаплик, — сказав Iгор.
— Гаплик, — погодився Денис. — Не буде дерева. Згадав щось —
та Iгорові.
— То як бути з коров'ячим лайном? Краще хай на асфальт ляпає чи у
багнюці тоне?
— Тепер і не знаю...
— А я знаю, — вихопилося в Дениса.
Відкриття зробив!
— Я довго народні пісні збираю, — сказав. — I дійшов
висновку... Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А
українська славна доба — це козацтво. От і пісні народні — через одну про
козаків.
— Думаєш, асфальт, комп'ютери, лікарні, школи й перукарні для доярок
традицій не зіпсують? — спитав Iгор.
— Переконаний, — відповів Денис.
— От і домовилися, — Iгор устав, узяв валізу. — I що нам із
цими висновками робити?
— Як кажуть в американських бойовиках — запхнути собі у жопу.
— А ти песиміст, друже!
— Я реаліст, — відповів Денис. — Прозріння двох для цілої
держави — ніщо.
Засміявся.
— А мені подобається ця аналогія з деревом! — Iгорові каже. —
Ми... Два дурні листочки... Нявкнемо — а на нас гора листя! Засипле! До
землі притисне. I будемо гнити, братику... Будемо гнити...
— Мо', коріння пустимо. Проростемо, — зітхнув Iгор.
— Не в нашому житті. Не в нашому. Це, як Бог дасть, нащадкам прорости дамо. А самі... Загниємо.
Татко до хати рачки приліз, як місяць небом заходив. Катерина зраділа. Тепер
мамка точно таткові доньчиної таємниці не відкриє. Та й до копи збігати
можна.
Мамка відпустить! — думала. — Скажу, що хочу дядька Романа
попередити, аби не приходив поки. Відпустить. Вона у мене — золота
.
Золота мамка таткові раду давала. Чоботи стягла, водою лице обтерла, ковдрою
татка прикрила, і той захропів посеред хати на підлозі.
— Ох і сволота ж ти, Льончику! — прошепотіла мамка. — Як же
нам із дитиною вдвох від усього села відбиватися?!
А село ніби мамчині слова чуло. Катерина у віконце через завісу зиркнула:
Ничипориха під хвірткою руками розмахує, баби навколо неї скупчилися, кілька
мужиків тупцюються, а Тамарка усім чисто наливає.
— Сашку пом'янемо, — каже, — і розірвемо курву на шматки.
Катерині — все з голови вискочило. Самий страх залишився. До мамки кинулася:
— Мамо, мені страшно... Iз двору — гуде. А мамка — й не мамка зовсім.
Жанна д'Арк. Ув очах — метал.
— Знаєш що, доню... — каже, а сама від вікна очей не
відводить, — а йди звідси...
— Куди?
— Сховайся... Як до ранку наша хата не згорить, то повертайся. Городами
повертайся. Щоб не побачив ніхто.
Катерина мамку обхопила:
— Та що ти, матусю?! Не кину я тебе! Не піду нікуди!
А мамка ж — і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж
зойкнула від болю. — Iди... — прошепотіла затято. — Щоб до
ранку не верталася.
Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й
побігла. Прямісінько до кургану побігла.
Під копу.
Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного
чоловіка.
— Ех, Льончику! Iкону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. I
вийшла з хати.
— Добрий вечір добрим людям! — вигукнула грізно. Тамарка навіть
наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла.
— Чого це ти з іконою, Дарко? — вигукнув Залусківський. Мамка
бровою повела.
— Овва! Оце так! I Залусківський тут! I пішла просто до шанівців.
— Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся... —
кричить. — Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту!
Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть,
кляті, бо ж бачу — руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами
гріха! Ні за дитиною! Ні за мною... Ні за чоловіком моїм...
— А Льонька де? — крикнув Федір.
— Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете — і його приволочу! Беріть
нас, бо ми за нашу дитину — або помремо, або горлянки вам усім
поперегризаємо. I ви — такі самі... Такі самі!
Мамка зупинилася. Як загорланить:
— Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу?
Сховалася б? Чого мовчиш?
Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у
відповідь, як скажена.
— Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона... Вона, клята,
Сашку згубила...
— Брехня! — мамка аж хрипить. — Брехня, на іконі святій
присягаюся!
— То хай вийде, — Раїса до мамки йде. — Хай мені у вічі
подивиться... I мамка — до Раїси:
— Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш — убий мене!
— Сергій признався... — Раїса кричить і далі до мамки. —
Сашку твоя курва підговорила, а Сашка... Сергія...
— Сашка?! Сергія підговорив?! — мамка засміялася не грудьми, не
повітрям — нервами. — Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж
знають — дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не
чіплявся. Добра дитина була! I стали — одна перед одною. А шанівці — в
стороні.
Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.
— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А
твоя... твоя...
Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:
— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. I ніж кухонний
із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:
— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд... Раїса навколішки впала.
Ножа не бере.
— Синочок мій... Синочок...
Мамка на шанівців зиркнула.
— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього
правду випитаємо.
Шанівці загомоніли.
— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і
оббрехав Катьку... А Катька... А що? Катька — добра дівка! I привітна. I
зовсім не шльондра якась. I вже за мамкою — до Тамарки:
— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні... Члена
йому, бач, лікують... Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні
відлежується... — I Тамарка оце наливає всім без міри! —
Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не
подумали!
— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю
правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер
діточок не буде.
— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо
погане сім'я плодити?!
Тамарка на юрбу плюнула — і геть.
— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. —
Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам...
А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.
За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси
навколішки впала:
— Не плач, голубонько. Не рви серця...
— Прости, — прошепотіла Раїса.
Мамка сльозу змахнула.
— Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було...
Якби ж... Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо... Ходімо до мене. Вип'ємо.
Сашку пом'янемо. Золота дитина була...
Раїса піднялася, пішла за мамкою.
— А Катерина де?
— Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози:
— А я свого, бач, не вберегла...
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.
— Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі,
Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від
Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.
Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір
Тамарчин — із іншого:
— Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:
— А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас
наговорювати!
— А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала?
— Тримала! — б'ється Ничипориха.
Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:
— Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув.
Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:
— Аби так працювали, як революції мені тут робити... Iдіть уже по
хатах!
Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається.
Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь:
— Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя
горить! Копа... Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:
— Копа горить! Копа... Копа...
— Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі!
Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони
дістануться. А не бігти — не могли.
Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки
серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти,
мамцю...
Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й
ножа Раїсі не простягнула.
Підвелася Катерина — й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею
бігти, однаково б не знайшов поночі.
Щойно таке подумала — аж до копи темна постать суне.
Катерина очі витріщила й ступити не може.
Оце шанівці за мною! Шанівці за
мною!
— в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.
Роман шурхіт почув, руками розвів: — I що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо
бігла? Я б сам... Iз сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв
його над головою — Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.
Обернувся Роман. I — лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:
— Е-е-е, та то курви чужі!
Тільки того й устиг. Iззаду — вже не шурхіт. По голові сивій — каменюкою
щосили загатив хтось.
Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.
Раптом — іще удар. Тоді тільки впав.
Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати — ні. В очах темно, а
він бачить: та чужа курва сіна не краде — навколо копи бігає, ллє рясно
бензином.
— Що ти, суко, робиш? Краще вкради... Чуєш? — прошепотів — і
сльози з очей кров змили.
Бачить Роман — сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно —
копа зайнялася. I шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі... Біля кущів зупинився,
крикнув Романові:
— Повзи геть, кугутяро! Згориш!
Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися
боялася.
Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово
кугутяра
, був уже
далеко. З кущів виповзла.
— Дядьку Романе... Дядьку Романе, коханий ви мій... Що з вами? I наче
страшне кіно побачила.
Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.
Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.
— Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! I копа не згорить!
Катерина підхопилася, до копи кинулася:
— Дядьку Романе! Рідненький! — бігала навкруги, верещала від
жаху. — Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!
А він — геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.
Та — все тихіше, тихіше голос:
— Оце... люди гнулися... щоб якесь... мать його! Би собі забрав...
Сука! Не дам! Не дам... I впав у вогонь. I вже не горить. Чорний. Катерина
кричить і за ноги його від копи тягне:
— Дядьку Романе! — ридає. — Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!
Відтягла. Упала коло нього.
А копа так ясно горить, все чисто видно... Очі в Романа заплющені, лиця нема
— згоріло, одежина дотліває. I — чи дихає?
Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї
обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа — за спину
взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася.
Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися — не може.
— Та хіба?.. — шепоче як божевільна. — Та хіба?..
Ще раз спробувала — ніяк.
У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха
величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.
Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:
— Рудий! Чубчику! Гайда... Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги
палить.
Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми
розрісся.
Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.
У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:
— Не жилець...
Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:
— Не бійся... Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний...
З-за ікони малу пляшечку дістала:
— Заповідне, — прошепотіла — і Романові в рота: — Спи й не
просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково — в путь.
Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:
— Скоро повернуся... I — з мазанки.
Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в
чорне небо — як у біду. Не моргне.
Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси
звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою:
— Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не
допустять. А я скоро... Скоро повернуся...
Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла
у Шанівку.
Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не
тримали, складалися у колінках. А мамці — голова обертом і такий жаль до
себе... Хоч плач!
Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами
похитали.
— Піду я, Дарка, — прошепотіла Раїса. — Де б не була — всюди
мені погано. I не злікуюся. — I-ди, голубонько, — ледь вимовила
мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.
— Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? — сама до себе.
Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. I сниться їй, ніби
в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені
красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні.
Кожне йде і до мамки вітається:
Доброго дня, Дарина!
А мамка їм:
А що у
нас за свято таке чудесне?
А шанівці сміються:
Так весілля у нас!
—
А
хто кого взяв?
— мамка цікавиться.
Таж Катерина твоя — наречена. А плаття ж у неї... Аж горить!
—
Та де ж
вона? Подивитися хочу, що за плаття таке
, — мамка їм та крізь шанівців
пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує... Плаче хтось. Та так
гірко...
Доню?
— Мамка шанівців розштовхує, аж бачить — на постаменті
Катерина стоїть. I — така страшна! Замість плаття — геть уся сіном обвішана.
Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє.
Та це і є
опудало! — кричить. — Поставлю його біля контори. Хай круків
відганяє!
Мамка — до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються.
Та
ж гарне плаття! Аж горить!
Мамка дивиться — а на Катерині сіно зайнялося.
Доню!
— як крикнула... I прокинулася.
Очі витріщила.
— Божечку...
А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:
— Ні, ні...
— Ходімо, — мовила баба Килина. — Жива вона. А забрати її
скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш...
Небо посіріло. Ще трохи — і ранок.
Як доньку рятувати, так мамці у ногах — вічні двигуни. Біжить попереду
Килини і просить:
— Ходіть швидше!
Баба зупинилася:
— Сама біжи, а я потроху... Та й не до вас мені.
— А що?
— Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла.
Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти... Не
тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А
він, бідолашний, уже не заперечить... Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.
Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини — по голові:
— Божечку, божечку... — затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й
Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.
— Донечко, — мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та
захлинається.
— Матусю... — дівча шепоче.
— Доню, доню... — і сказати нічого не може.
— Він живий, мамо? — Катерина їй.
— Живий, живий, — мамці слова у горлянці стали. — А нам бігти
треба. Ти йти можеш, дитино?
Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.
— Звісно, що можу. А де ми?
— Ходімо, рідна. Дома поговоримо.
Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий... I пошкандибали до Шанівки.
Городами.
У хату ступили — нема татка на підлозі.
— От горе, — мамка Катерину до кімнати довела, озирається. I куди
чоловік подівся?
Уклала доньку.
— Я зараз... — та до двору.
У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.
— Льоня!
Татко й не обернувся. Рукою махнув — мовляв, не заважай мені! Допив.
— Чого тобі? — помовчав. — Пішла геть!
— Ну, все! Прощавай, вугілля... здрастуй, дрова, — прошепотіла
мамка — і до Катерини.
Дівча не спало. Як у лісочку — лежить із розплющеними очима, на стелю
дивиться. Мамка сіла поряд — і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в
доньки подряпані до крові.
— Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.
— Не болить, — Катерина їй. — А коліна розбиті, бо дядька
Романа до Килини на собі тягла.
— Як це? — мамка питає, а між бровами гірка складка — ніби навіки
вже вирубана.
Дівча на ліжку сіло:
— Мамо... А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. I
безлиця...
— Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, — мамка
шепоче. — А що сталося, доню? Як то — копа загорілася?
— Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові
каменюкою — і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.
— А ти ж де...
— Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.
Катерина бровки насупила. — I чого я така слаба? Онде голова крутиться.
I кричати хочеться... Просто кричати і все. Що це, мамо?
— Відпочинь, — мамка Катерину гладить. — I нікому про чужого
чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас
спалять...
— Шанівці?
— Звісно, що... — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.
Розділ 4
Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої
копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли.
Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж
заходиться:
— Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла... От сволота!
Попадеться він мені... Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все
заплатить!
— Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже.
— А хто? — Залусківський йому. — Може, ти?
— Та ти здурів, Iване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля
Льонькиної хати мітингував... Та й усі...
— А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська.
— Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув
Залусківський. — Ну... Хай тільки повернеться. I Залусківський почесав
до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися.
— Сіна шкода... — сказав Федір.
— А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за
копу Залусківському платити доведеться...
— А що Роман... — відказав Федько. — Сіна шкода... Як без
сіна?..
Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:
— А може, він у Килин
...Закладка в соц.сетях
