Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...dash; Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?
— Золота ти моя дитино, — мамка Катерину до себе притулила. —
А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?
— Пожаліла, — каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози
ховає.
Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з
татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля
злизали. Татко лаявся:
— Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино! А мамка теж зла на нього:
— От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не
напився з ними, були б нашим свиням буряки!
Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі
лишилися.
Татко — лопату в землю і матюки гне:
— От йо... Копай тепер.
— А не пий! — мамка буряки витягує, обтрушує — і в мішок. А потім
до Катерини: — Щось накопала, доню?..
Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та
Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки — з передишками.
Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:
— А що? Сьогодні хіба п'ятниця?
— Субота, — мамка каже.
— А чого народу біля постаменту повно?
— А може, Микола тепер щодня приїздити буде, — вигадала дурне
Катерина.
— Та ні, доню... — мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю
Iмені Леніна вдивляється. — Хіба біда яка?.. Мо', помер хто... —
Катерину по волоссі долонею: — Ану біжи, розпитай, що сталося.
Катерина вдихнула — і не видихає. Очі округлилися.
— Не піду.
— Та не трясіться, — татко. — Сам сходжу.
Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби — і в натовп.
Мамка дивиться, мнеться... — I я піду...
— Яз тобою, — Катерина за мамку вчепилася — так буряки посеред
дороги й лишилися.
Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять.
Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав
когось. Шанівці групками — навколо.
— Що? — мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.
— Сашка Райчин зник, — відшепотіла баба. — Оце в п'ятницю
ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.
— Таж діло молоде, — мамка. — Може, десь із хлопцями
загуляв...
Горе зробило Раїсу чуткою.
— Що? — стрепенулася. — Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не
затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав...
— Так теє... — татко кашлянув. — Чого стоїте? Давайте шукати. Усім
селом підемо.
— От дивіться! — зметнулася Ничипориха. — Самий розумний
об'явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку
виглядаємо...
— А нащо? — татко.
— Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску.
От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили...
Катерина з-за мамки на дядька Романа — зирк! I погляду відірвати не може...
Він спідлоба на неї — хлюп! Синє горе як синє море... I очі відвів. Голову
опустив, кулаки з кишень повипиналися.
Катерина за мамку сховалася.
Що ж то воно...
— душа плаче.
А тут Людка ззаду — сіп за руку.
— Катька...
Катерина на подругу глянула — і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.
— Гайда... — Людка тихо. Iз натовпу вибралися, край дороги у траві
сіли.
— Я боюся, — сказала Катерина. — I я, — голос у Людки
тремтить, а все одно командує. — Катька, нам не можна про хлопців сюрприз
нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви
малолітні, через них хлопці пропадають... Проходу не дадуть!
— Добре, — прошепотіла Катерина.
— Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати. — I
що?
— Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, — Людка
потерла плече. — То вона мене як огріла!
— Людка... — Катерина наче прокинулася. — А де ж вони? —
Хто?
— Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з
нею, а ми ж знаємо... Вони у райцентр не їздили.
Куди вони поділися?
— А я так думаю, — Людка око примружила. — Ми відмовилися, а
вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе
чисто повивалювали... Я в одному журналі читала... От як чоловік уже штани
зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу. — I де ж вони
так довго тих дівок шукають?
— Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись...
— Хай і так. Уже мали б повернутися.
— А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не
злізають, — знайшла аргумент Людка.
Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин
пиріжок
.
Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до
пиріжка
. Шанівці
потягнулися за ним.
— Де хлопці? — Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.
— Які хлопці? — звела жінка підмальовані брови.
— Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?
— Сама! Оце всюди сама! — почала жалітися Тамарка. — Так
ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за
кермом!.. Очі на лоба лізуть...
Роман опустився біля
пиріжка
на землю, затулив обличчя руками.
— Синочку!.. — заголосила Раїса. — Де ти, сонечко моє!
— Та що тут у вас? — Тамарка насупилася. — Що сталося?
Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили
під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і —
врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі
городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.
Ніч — як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів,
залунало:
Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!
Катерина й Людка
між бур'янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і
тремтіли.
А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка
впала на землю і заридала.
— Що то вона? — татко зупинився від Раїсиного крику. Каже до
Залусківського:
— Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось...
Глянув на дівчат:
— А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі
подінетеся...
За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся
загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і
Сашкову сумку.
Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З
простирадла випав іржавий гвіздок. Теж — у крові.
Раїса простирадло закривавлене побачила — навколішки впала:
— Це ж наша простиня!.. Роман задихнувся.
— Та що ж тут відбулося? I де діти наші? Залусківський кахикнув.
— От я думаю — живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки,
простирадла... Мо' начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все,
собача. Чи котяча. Мо' вони тут потойбічні сили викликали.
— Нащо? — татко питає.
— Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось...
— Треба до міліції, — прошепотів Роман і раптом...
Око зачепилося за щось знайоме — настільки знайоме, що аж серце зайшлося.
Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого
волосся.
— Боже... — скрипонув зубами — і спиною до стіни. Аж гвіздок у
спину вп'явся.
— Яка міліція?! Завтра неділя, — зауважив реаліст
Залусківський. — Краще самим шукати.
У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.
— Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною! I баба впевнено пішла до поваленої
огорожі розтрощеної ферми.
— Та де ж він? — шепотіла. I псам: — Шукайте! Шукайте! Десь він
поряд... Чую...
Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.
Баба Килина дошкандибала до собаки.
— Де?
Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього
корівника. Баба схилилася.
— Господи всемогутній...
У кутку лежав непритомний Сергій.
Баба обережно зняла зім'яте, брудне простирадло...
— Ой, дитино... Що ж ти наробив собі... Перехрестилася й потягла хлопця
до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом
глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося — на рушник, а
той рушник — Сергієві між ноги.
Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього
перекласти. Ледь упоралася. Потім прив'язала хлопця до рядна, сама за край
учепилася та псам:
— Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба. I потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під
постаментом. Командував Залусківський.
— Тре' корів подоїти, худобі дати... Чоловіки будуть далі шукати, а
баби — по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.
Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:
— Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. I ще комусь
допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.
— А де? — з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й
справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.
— Мої вони поїхали із села геть, — сумно сказала
Ничипориха. — Онде як люди... Пам'ятаєте? Жили собі, а ранком
прокидаємося — ще одну хату покинуто. I все нишком. Жоден не казав:
Поїду
із Шанівки!
Мо' й вони?..
— Не вірю! — закричала Тамарка, як навіжена. — Мій Сергій
нікуди із села не збирався. Не збирався!
— Не вірю... — прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на
землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.
— Устань уже, — Роман допоміг дружині підвестися. — Ще сама
зляжеш, кому краще?
— А може, тобі й краще, — із шаленим вогником ув очах раптом
заговорила Раїса. — Ти ж розлучитися хотів... У покинуту хату
перебратися... А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж
соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти,
проклятий...
— Що ти верзеш, дурна?! — Роман брови звів, руку в кишеню сунув,
намацав пасмо волосся, стис його. — Я не те що інші... Вбивць не
наймаю...
Мамка — очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:
— Льончику... Як він узнав? Ти сказав?
— Чи я здурів? — татко каже. А тут Ничипориха:
— Ой, дивіться! Дивіться ж! Iще не було такого... Це ж світ
перевернувся!
Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха. I
побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Iмені Леніна
до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.
— Матір Божа! — злякалася мамка. — Щоб Килина в Шанівку
спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.
Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться,
ніби баба Килина — то страшний суд. Дошкандибала баба до шанівців:
— Хай Бог помагає...
Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.
Тамарка руку простягла — і в сльози.
— Та це ж Серьоженьки хрестик!.. I спитати боїться.
Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.
— Учора надвечір... Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час
би згаяла. Не вижив би... Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до
килимівського ветеринара Петра.
— Нащо? — прошепотіла Тамарка.
— Я його од смерті врятувала колись. У нього
жигуль
є. I серце є.
Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні... Операція йому
потрібна. Термінова. I... молюся, щоб Петро встиг. Усе.
— А де... — шепоче Роман.
— Де другий — не знаю, — баба йому. — Ніби серед нас іще... А
на землі — не бачу...
— Яка операція? — Тамарка ридає. — Що із Сергієм? Що з моїм синочком?! Хто його скривдив?
— Не відаю, — баба їй. — Їдь до міста, лікарі краще за бабу
все пояснять.
Килина підвелася й пішла геть, а юрба з тим самим страхом і шаною дивилася
їй у спину.
За двадцять хвилин Тамарка залила в
пиріжок
бензину, зібрала сякої-такої
їжі, гроші в пазуху запхала та загальмувала біля постаменту.
— Раю! Чуєш? — гукнула до Раїси, яка так і сиділа на землі під
постаментом із простирадлом у руках. — Поїхали зі мною. Мо' в Сергія
взнаєш, де Сашку шукати... — Їдь, жінко, — тихо попросив
Роман. — А ми тут із мужиками далі шукати будемо.
— Не поїду, — захитала головою Раїса. — Серцем чую...
Десь він поряд, синочок мій...
Катерина сиділа у своїй кімнатці, дивилася на рожеве скляне пальто. I таке
воно їй огидне здавалося, ніби винувате у чомусь.
Мамка вранці в хату заскочила.
— Ти й не лягала?
— Хлопці знайшлися?
— Сергія баба Килина до міста у лікарню відперла, а Сашку не знайшли. Я
чого... Хліба із салом візьму, бо аж звело в животі, й побіжу.
— Куди? — Катерина їй.
— Як це — куди?! Сашку й далі шукати. А ти мені... Корову подоїш, курям
даси, до свиней глянеш. I щоб удома мені була.
Боюся я, доню. Наче біда якась у Шанівку приповзла. Кажи мені вголос:
Мамо,
я буду вдома
.
— Буду, — прошепотіла Катерина. — А дядько Роман?..
— Що?
— Шукає?
— Що це ти? А як же батько сина може не шукати? — мамка брови
звела. — А ходи-но сюди, Катруся...
— Що?
— Ти часом не розповіла Сашкові про теє...
— Про що?
— Ну, як тітка Рая до нас п'яна приходила і верзла дурниці?
— Не розповідала. А чого питаєш?
— Таж дядько Роман усе чисто знає. Звідки ж тоді? Я собі подумала, як
ти Сашкові розказала, так він міг батькові... I сам щось дурне втнути...
Мамка замовкла, заплуталася. Рукою махнула.
— Та ні! Що я кажу? До чого тут Сашка... Побігла. Дома мені будь.
Недільного вечора шанівці знову зібралися під постаментом. Похмурі,
втомлені. Сашка не знайшли. Шукати вже не було де.
Баби повели Раїсу до хати, Роман пішов до килимівського ветеринара Петра.
— Ромку, може б, завтра вранці? — запропонував татко. —
Ветеринар іще, мабуть, із міста не повернувся.
— А як повернувся? — відповів Роман і пішов багнюкою на Килимівку.
Мамка з татком у понеділок ізранку піднялися й вештаються по хаті — самі не
свої.
— От йо... — татко вхопив цигарку — і з дому: — Я до Романа. Може,
щось нове дізнаюся.
За п'ять хвилин — знову до хати.
— Чого ти, Льончику, сюди-туди? — мамка спересердя. — Ти ж до
Романа хтів...
— Та був, — татко каже, — нема його. Від ветеринара ще не
вертався. А Райка лежить у ліжку вдягнена і виє. Отакі справи.
— Біда! — мамка аж сіла. — Та що ж це за лихо на Шанівку
насунуло?! Катерина вийшла зі своєї кімнати.
— Мамо... Я сьогодні до школи не піду.
— Тоді ти сьогодні на господарстві, доню. Бо за тим сумом голодні
лишимося. Так? А ми з татком — знову буряки копати.
У понеділок із усіх шанівських тільки Людка до школи пішла, а звідти на
хвості принесла Катерині звістку:
— Дядько Роман іще вчора вночі від ветеринара пішов. Наталя казала,
дочка ветеринарова.
— А де ж він? — Катерина так і застигла з порожнім відром у руках.
По воду йшла, курям дати.
Повернулася в бік кургану.
— А може, він біля копи? Йому ж копу Залусківського стерегти...
— Здуріла?! — Людка видерла з її рук відро. — Кинь це кляте
відро! Без того погано, ще ти з порожніми відрами швендяєш!
— То де ж дядько Роман дівся? — товкла своє Катерина.
Людка розсердилася.
— Ти не про дядька Романа розпитуй, краще слухай, що у Килимівці
брешуть...
— А що?
— Наталя підслухала, як її батько матері розказував...
Він, як Сергія до лікарні доправив, то лікарів розпитав усе чисто... —
I що?
— А те! Сергій собі у теє... Ну, туди... У член... залив щось. Мабуть,
Сашка теж. Ото ж воно й порозпухало все. А ми злякалися.
— Он воно що... А про нас... Що ми бачили... Хтось знає?
— Ніхто. Оце тільки як хлопців вилікують, вони одні й можуть язиком усе
розпатякати...
— Ото сорому буде! — прошепотіла Катерина... — А Сашка не
знайшли?
— Не знайшли, — Людка озирнулася. — Піду я додому, Катько. Аж
руки трясуться від страху.
Надвечір повернулися втомлені мамка з татком. Буряки притягли.
— Ну, що там? Не знайшли Сашка? — Катерина до них.
— Ні, — татко похмуро.
— А... дядька Романа?
— Знайшовся, — татко каже. — Не йде до села. Оце всюди лазить
по ямах та балках, Сашка шукає.
Уже й понеділок минув, і вівторок, а Сашка наче вітром звіяло.
Шанівка обімліла й завмерла. На вулиці Iмені Леніна — ні душі. Кожне собі на
подвір'ї порпається і в бік Романової з Райкою хати зиркає. А там — ніби
вимерли всі. Раїса з дому не виходить, Роман цілісінькими днями по околицях
бродить і йде до хати аж тоді тільки, як ніч лягає. Упаде, очі заплющить...
А чи спав, чи ні?.. Зранку — знову за село...
Ничипориха трохи посумнівалася, а потім відвела Райчину корову до себе. Каже
до Райки:
— Погодую корову, поки у вас таке... Бо ж корова ні при чому. Реве,
голодна, на все село. Добре?
Раїса як лежала, так і не ворухнулася.
У середу з міста повернулася заплакана Тамарка. Кіоск відкрила, мужикам по
одній безоплатно налила, а на всі питання:
— Жити буде, де Сашка — не знає, а що сталося — не питайте. Усе одно не
скажу.
А мужикам і не треба казати. Через килимівського ветеринара Петра давно все
знають. Мужики раз навіть за комбайном сховалися, штани постягували і все
роздивлялися: куди ж це дурні хлопці примудрилися парафіну накачати? Навіть
Залусківський не зміг второпати.
— Не інакше, якась ворожба, — сказав. — Може, то Килина їх
підмовила, а потім, клята, злякалася та стала Сергія рятувати.
— А Сашка тоді де? — питали мужики.
— От цього не знаю. Цього ніхто не знав.
У середу Роман вийшов світ-сонця за село, вийняв із кишені русяве пасмо,
глянув на нього — й ноги самі понесли до великого покинутого будинку.
Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані
простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:
— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу... Живого чи
мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш... Віддай мені сина!..
Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на
захаращену підлогу.
Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від
підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах
накривають.
Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.
Відсунув... Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого
дна. А на дні...
— Синочку... I знепритомнів.
Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина
вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла,
вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.
А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.
— Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! — кричить.
Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.
Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному.
А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.
— Йо...
Катерина насмілилася. Очі звела...
Ступає дядько Роман... Крок зробить — і ніби дрижить усе серед тиші раптової
і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури
розлетяться, корови попробивають загородки і геть... геть від біди.
Без сорочки йде.
Холодно
, — Катерині чогось у думку.
Сорочкою Сашко прикритий.
Несе Роман сина на руках, а очі... Очі заплющені. I в Романа. I в Сашка...
Згасло синє світло.
— Лишенько, лишенько... — мамка шепоче.
Катерина крутнулася — і до хати. На ліжко впала...
— Лишенько, лишенько, — мамчині слова повторює. Так до вечора і
проридала. Мамка доньки не чіпала.
Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.
— Що ти робиш, мамо?
— Раїсі збираю на похорон, — мамка. I складає: яйця, олію, сала
шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.
— А татко?
— Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.
Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.
— Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.
— Я піду...
— Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.
— Я до Людки...
— Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить.
Посидиш, попрощаєшся... Більше не побачиш...
Катерина в сльози.
Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. I далі харчі збирати.
Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.
За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер
над курганом свище... От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як
курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине
в поле — подалі від копи.
Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.
Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.
— Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки
виповзає.
— Проходь, проходь, сердешна, — каже.
Катерині від тих слів — сльози з очей.
Трималася, трималася, а баба мовила,
я й розквасилася
, — сердилася.
Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:
— Бабо! Звідки? — дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її
пісня... Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.
— Почула...
— Ви ж глуха!
— То й що?
Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.
— Пригощати не буду.
— Яке там їсти?! — Катерина їй. — Серце розривається, і знов
я, бабо, сліпа... Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'... Нічо'
не бачу, бабо! Тільки... його. Весь світ синім став.
— Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не
час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.
— Дайте хоч із собою узвару того, — Катерина просить.
— А от ковтни трохи та йди... — баба простягнула глиняний глечик.
Катерина ковтнула раз, другий...
— Що це? Ніби сила влилася...
— Iди.
Дівча вибігло, зупинилося.
— Я ще прийду...
Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:
— Ще раз побачимося...
Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.
— Усі біля тебе, Сашко... — і заплакала.
На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо:
Незчулася, як заснула. I сниться їй: от ніби Сашко стоїть. I такий гарний,
усміхнений. Очі сині сяють.
— Я живий, — сміється. — А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку
глупоту, а важливого не кажеш.
— Якого такого важливого? — Катерина йому. I на себе дивиться.
Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.
— Що батька мого любиш! — Сашко каже — і змарнів на лиці вмить.
— Звідки ти знаєш? — дивується Катерина.
— А я тепер усе чисто
...Закладка в соц.сетях
