Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...здивлюся.
За п'ять хвилин татко вибрав кирзові чоботи й теплу сорочку в карту, запхав
обнови до сітки. I мамці:
— Піду до кіоску. З мужиками побалакаю...
— Ой, Льончику, гляди мені. У нас роботи сьогодні — краю не видно.
— Яка така робота?
— За Килимівкою на полі багато буряків лишилося...
— У мене й так поперек рипить, а ти хочеш, аби я знову мішки на горбу
пер?.. Та не лупай! Підемо. Я... пити не буду.
Татко пішов, а Катерина мамку за руку вхопила.
— Мамцю! Очі розбігаються!
— А ми по порядку. Ходім пальта дивитися.
Катерина влізла в дешеву китайську курточку, розцяцьковану штучним хутром,
розпромінилася.
— Таж гарно, мамо! Ти дивись...
— Коротенька якась. Між ноги дути буде.
— А онде така сама, тільки довша.
Зупинилися на рожевому, твердому, як скло, пальті з білим хутряним
капюшоном. — I скільки? — гукнула мамка до Миколи. Микола
придивився, рукою маше.
— А-а-а! Так і бути. За двісті віддам.
— Скільки?! — мамка аж присіла. — Ти що, з глузду з'їхав?
— Тітко, це ви ненормальна. Таж такі дешеві ціни тільки в мене. Ви в
люди поїдьте — з розбитим серцем повернетесь.
— Та де ж такі гроші взяти? — мамка на Катерину дивиться, а та
стоїть у пальті рожевому, й ув очах сльози бринять.
— Добре, сто вісімдесят, — змилувався Микола.
— А якщо половину грошей зараз, а половину — через місяць?.. —
мамка просить.
— От, тітко, яка ж ви хитра! Та вже хай так і буде, бо дівча ваше зараз
розридається.
Мамка гроші Миколі відрахувала, з Катерини пальто стягла, в поліетиленовий
пакет склала.
— А чобітки хай чекають, поки свиню заколемо, — каже.
— Мамцю! Мамцю рідненька! Ну скажи, яке пальто гарне!
От ні в кого такого пальта не буде!
Мамка Катерину по волоссі погладила і сміється.
— А ще сюрприз маю...
— Який?
— От тобі цілісіньких п'ять гривень. Хоч — прокладок накупи, хоч —
журнал чи цукерок.
— Я знаю! Знаю що... Я вже примітила! — Катерина оббігла
розкладачки, зупинилася біля крайньої.
— Скільки заколка ота коштує? — тицьне пальчиком у велику штучну
ромашку на Гумці.
— Та бери вже за три гривні, — відповідає Микола.
— А дасте на п'ятірку дві ромашки? — насмілилося дівча.
— От спекулянтка! — Микола вихопив п'ятірку й кинув Катерині
заколки. — Гляди мені! Щоб із такими заколками на слідуючий мій приїзд
заміж вискочила. — I вискочу! — ляпнула Катя і розсміялася. Мамка
— очі на лоба. I Миколі: — I що ти, дурний, дитині кажеш?! А потім Катерині:
— А що, доню... Може, повернемо Миколі ті заколки?
— Мамо! Я ж пожартувала! То з радощів. Ти на мене тільки подивись. I
пальто в мене гарне, і заколки красиві... I ліфчик у мене є!
Від Миколиного магазину мамка з Катериною пішли до кіоску, але й здалеку
було видно: татко здимів.
— Пропали буряки, — зітхнула мамка. — Ходімо додому. I знову
вони йшли повз Миколину торгівлю, і так мамка сумно на розкладачки
подивилася, що Катерині аж сльози в очі.
— Мамо, стій. А давай і справді ті заколки повернемо. Ти до п'ятірки
трохи докладеш і купиш собі щось гарне. А хоч би й шарфа з китицями. А можна
— у борг.
— Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
— Таж скільки років тому подарував...
— Пусте, доню, — мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від
того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
— Матусю... ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
— То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати — з ким бути.
— Як це?
— А так... Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним — як за
стіною.
— А наш татко такий?
— Такий... Хіба сама не бачиш?
— А чого п'є?
— Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
— А тітка Рая дядька Романа вб'є? — вихопилося. Мамка знову
зупинилася.
— Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
— Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього
жити не зможу...
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
— Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі
житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди... Од тої горілки — самі
біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
— Обіцяю...
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду
накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася
п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
— Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй...
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того
черевики отримала — і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. I туди! I сюди!
I до дзеркала! I ромашки у косах...
— Ульот! — визнала Людка. I свою коробку розкрила.
— Класні черевички, — Катерина крутила в руках шкірзамінник на
підборі — і надивитися на могла.
— Кать, я чо' прийшла... — Людка озирнулася й зашепотіла. —
Хлопці просяться... Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати.
Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для
кіоску поїде.
— Та хай буде сьогодні, — Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла
кофтину. — Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила...
Людка так і сіла.
— Оце вже — повний ульот! Оговталася — і далі веде:
— Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся — виходь. Підемо.
— Мені б тільки, щоб усе швидко, — Катерина згадала дядька Романа
і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
— Людка... А де він буде, той сюрприз?
— Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
— Без даху?
— Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.
— А біди не буде? — Катерина так на Людку зиркнула, що та аж
зашарілася.
— От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?
Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх... А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?
Катерина лоба наморщила.
— А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть
чіплятися.
Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на
Катрусине ліжко впала.
— Ой, не можу! Перештрикає вона... Штрикалка!
— От я тобі зараз покажу!
Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля
хвіртки, сміється.
— Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.
У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:
— Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду
домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле
зачекалося.
— Щось там у батька не зростається з тією солярою, — подумав
хлопець.
Аж по дорозі йде хтось. Придивився — Сергій.
— Привіт! — Сергій упав у сіно, в очах бісики. — Усе, Саня!
Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися! I
заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.
— Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий
парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж — нові. Далі!
Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані
нову простиню стягнув. Ще дві треба...
— Навіщо стільки?
— Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю
простинею вкриється. А потім... Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися!
А ти?
— Та щось воно... страшно.
— Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви... Дівки заходять, а ми... Бля-а! Як подумаю, аж...
— Та ні, я не передумав... Я теж... Як подумаю...
— Ну все! Я погнав. Iще одну простиню візьму, а ти для себе з дому
стягни. Я ввечері заскочу.
— Добре.
Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось... Катю.
— Хоч би не втекла, — подумав.
Близько десятої вечора у п'ятницю, коли в кожній шанівській хаті
роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із
Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився
за балкою осторонь інших руїн.
Шифер із даху кмітливі шанівці розтягли на другий день після від'їзду
хазяїв, а потім іще з півроку тряслися, що хазяї повернуться й буде всім
непереливки. Але ніхто не повернувся, і з часом усе, що хоч більш-менш для
господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тільки поцвілі
шпалери на стінах і груба кам'янка без затулки. Хлопці ступили в будинок, і
Сергій хмикнув:
— Аж мороз шкірою...
— Чого? — Сашків голос чогось захрип, дух забивало.
— Не від страху, чувак! Від майбутньої насолоди!
— Ти ж мене...
— Що?
— Та навчи хоч, що робити. Я ще з дівками не того...
— А це, бля, не вища математика. Простіше, ніж гроші рахувати. Навчу,
не сери! Я тих дівчат уже... — Сергій поліз у рюкзак, — Ось!
Ліхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болоті.
Сергій поставив ліхтарик на кам'янку, обдивився.
— У кутку є шматок вцілілої підлоги. Там база буде. Рядно розстелимо,
зверху- простиню... Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафін у
миску і на вогонь. Парафін не тільки розтопитися має, а й охолонути трохи.
Хутчіш, чувак, бо не встигнемо.
Сашко й заходився: дві цеглини руба поставив, на них — миску з парафіном,
під миску — сухе пальне, розпалив.
— А що далі?
Сергій тим часом свічок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.
— Зараз, Саньок. Прочитаю.
Вийняв із рюкзака папірець, розгорнув, ліхтарика підсунув ближче і лоба
наморщив.
— Ага... Ось воно, — і давай читати. —
Розігрійте парафін до
тридцяти п'яти градусів за Цельсієм...
Бля! Хоч кидай тут усе чисто й біжи
по градусник. Ні фіґа! Пальцем градуси поміряємо. Правильно, чувак?
Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати — і до Сергія:
— А що за бомага? — Iнструкція, чувачелло! Iнструкція по отриманню
неземної насолоди.
— А де взяв?
— Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу
— мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці
продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.
— А може, це липа якась?
— Не, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув.
Так він казав:
Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя
навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу
. Ясно?
— Що лизати?
— Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота?
Годі вже, бля, з себе целку вдавати.
Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.
— Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня,
скоріш!
Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе
футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав:
дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. I
парафін — як опара. Дихає.
Сергій знову читати взявся.
— Так...
Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін
обережно влийте в медичний шприц
. Не, ну це просто знущання! Які такі
двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.
Сергій всунув палець у миску з гарячим парафіном, обпікся, тихо вилаявся.
— Оце такі муки терпіти... Нічо'... Ми ж чуваки дорослі. Втерпимо.
— Та звісно, втерпимо, — Сашко супився, а очі блищали, як блищать
у кожного, хто за крок від незвіданого.
Хлопці схилилися над мискою.
— Ну що? — Сашко.
— А швидко застигає, зараза! — Сергій підхопив миску за край і
почав обережно вливати у шприц рідкий парафін. — А що, Саня? Ти —
перший?
— Та я...
— От, бля, напарник! Добре, почнемо з мене.
Сашко тримав шприц із парафіном, а Сергій здер штани разом із трусами, сів на простирадло й наказав:
— Так... Шприца мені давай, а сам картинку з голою бабою переді мною
тримай.
— А де картинка?
— У рюкзаку. Та швидше ти!
Баби на картинці не було — лишень окремі частини тіла, і коли Сашко врешті
втямив, які саме, йому аж голова закрутилася. Він виставив картинку Сергієві
під ніс, і в того враз пика наверх задерлася.
— Ну, поїхали!
Сергій обережно підтягнув пеніс ближче до живота, примірився — і встромив
голку.
— Півсправи зроблено, — тоненьким, як здалося Сашкові, голоском
видихнув Сергій. — Випускаю...
Натиснув на шприц. Тепла в'язка рідина повільно затікала під шкіру.
— Ха! А-а-а-а! — Сергій іще давив на шприц. — Саня...
А воно... Я вже кайф відчуваю. Ой, не брехав мужик. Бля-а-а!
Давай тепер ти! Мерщій, бо парафін застигне.
Сашко тремтячими руками зняв спортивки, труси. Сів поряд із Сергієм.
— Серього! Може, ти мені... того... сам проткнеш?..
— Давай!
Сергій набрав повний шприц рідкого парафіну, без вагань усадив у збуджений
пеніс друга, натиснув на шприц.
— Ну як?
— Болить...
— То від голки. — Сергій видавив зі шприца весь парафін, висмикнув
голку. — Бля, які ж у нас тепер пики великі! I довгі!
Сашкові щось підкотило під горло, голова закрутилася, між ніг — пекло
пекуче.
— Що далі? — ледь вимовив.
— Дівок чекатимемо...
Близько опівночі Людка пошкреблася під Катерининим вікном. Катя глянула на
кухню: татко з мамкою ще з яблуками зайняті.
Однаково б до копи не
втекти
, — подумала.
— Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, — гукнула в кухню.
Замість мамки татко гримнув:
— От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!
— Та буду... Вийшла.
— Гей, Катька! Ну що? Побігли? — шепоче Людка від хвіртки.
— Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.
— А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! — образилася Людка.
Катерина на неї глянула:
— Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.
— Зніму, не дурна, — сказала Людка і потягла Катерину геть від
хати.
Дряпалися між бур'янами з півгодини.
— Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за
балку була, — бідкалася Людка. — I як тут жити можна було? Як не
яма, то рівчак!
— Та, мабуть, тоді вулиці ще були, — припустилася думки
Катерина. — Татко казав, бруковані вулиці... У нас із того каміння в
корівнику стінка.
— Катька... Дивись! — Людка зупинилася. — У великому будинку
щось світиться.
Катерині — дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь
тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед
того всього — мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без
даху.
— Люд... Може, не підемо?..
— Отакої! — Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які
вже встигла зняти й несла в руках. — Я всі ноги поколола, поки ми йшли.
— Та я так... I дівчата крадькома — до будинку. Стали під стіною.
— Що тепер? — Катерина до Людки.
Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:
— Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?
А сама до Катерини, пошепки:
— Чуєш, Катько... а ти спиці взяла?
— Та я жартувала.
— А дарма... — і Людка знову голосно вигукнула: — Нема вас? То ми
пішли собі...
— Тут ми. У хаті, — почулося у відповідь. — Заходьте... Ми
чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
— От набудували... Кінця й краю нема, — бурчала Людка для
підтримки духу. — Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички. — I де той сюрприз...
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П'ять свічок, закріплених
битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих
шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи
хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з
постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
— Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі
блищать. I самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і — ні пари з уст.
— Коноплі зажерлися. Чи п'яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
— Стійте...
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
— Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:
— Готовий?
— Готовий, — прохрипів Сашко.
— Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості,
бо не буде вам тоді неземної насолоди.
Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко — теж.
— Раз... — Сергій дивився на Людку. — Два... Три! —
вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.
— Та вони голі! — заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з
переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.
Катерина глянула — і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-
червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров'янку. Катерина зиркнула на
Сергія — той ухопив у руку таку саму
кров'янку
. Кричав:
— А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть! I тут
жаху додалося. Сергієва
кров'янка
раптом ожила, смикнулася догори і
завмерла під кутом сорок п'ять градусів.
От ніби простісінько в Людку цілилася.
— Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! — кричав
Сергій.
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам'яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в'ялу опухлу
кров'янку
, простягнув до
неї руку...
Катерину ніби хто по щоці — лясь!
— Мамо рідна! — як закричить. — Людка! Людка, тікаймо! I з
будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту — і
геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося. Мчалися між бур'янів світ за очі.
Зупинилися, як упали.
— Де ми? — Людка плакала, терла долонею по подертих
черевичках. — Нові тухлі змарнувала... Ой, лихо! Мати вб'є... Кать! Та
не реви ти!
— А сама... — захлиналася Катерина.
— Мені тухоль шкода...
— А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться...
Людка завмерла.
— Ану, цить! — прислухалася. — Та ні... Нема ніко'...
За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля.
Шанівка десь ізбоку світилася.
— От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! —
розмірковувала Людка. — Що то було? Може, така в них любов?
— Ні, любов не така, — ляпнула Катерина.
— А ти звідки...
— Та нізвідки. Мені так здається, — насупилася.
— Ой, Катька... Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати...
— Давай.
— Підемо?
— Давай...
До Шанівки підійшли, Людка й придумала:
— Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі
Залусківського і ляси точили.
Катерина кивнула.
— Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.
— Для алібі?
— Просто так. Ноги додому не несуть.
Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для
них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором
чи в комбайні — і сидять по півночі.
Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під
комбайном.
— Оце тепер думаю... — озвалася Людка після довгої
мовчанки. — Мабуть, старою дівкою буду.
Катерина відповісти не встигла, аж тут — кроки чиїсь.
— Мамо рідна, — Людка шепоче. — Це вони! Я боюся...
— Сашко-о! Сашко! — чують, гукає тітка Раїса.
Прийшла до комбайну.
— Дівчата? Це ви тут? — стала. — А Сашку із Сергієм часом не
бачили?
— Не бачили, — шепоче Катерина, а Людка зі страху:
— А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба
ми — хвости їхні?
— Та де ж вони ділися? — тітка Раїса Людку ніби не чує.
Озирається. I пішла далі.
— Сашко! Сашко-о!
Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.
— Серьога... Я ворухнутися не можу. Болить...
Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.
— Суки! Стерви погані... Ми заради них... Суки, — вив
тоненько. — Так перепаскудити перший секс!
— Перший? Ти ж казав...
— Саня, не чіпляйся, курва!
— Серьога... Я ворухнутися не можу... Шукай швидше свою інструкцію.
Треба все назад вертати, — Сашкові вже й говорити несила було. У голові
паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.
Сергій спробував ворухнутися.
— Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив...
— Скоріше...
Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.
— Написано... Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.
— Давай сікати.
Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не
розплавився.
Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів
поряд.
— Саня, треба щось робити.
— От... я зараз... сил наберуся... — Сашко йому. — I
виколупаю той парафін.
— Пішли...
— Куди? Я з таким добром у село не піду.
— Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.
— Нащо мені той сором... Сам... виколупаю...
Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе — і заплакав:
— Мамо рідна!..
Поліз гвіздок зі стіни виривати.
— Саня, не треба, — просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді
треба.
Сашко видер гвіздок, глянув на друга.
— Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і... Сергій кивнув,
приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.
Сашко заплющив очі й гукнув: — Iнструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну
здихатися.
Сергій оглянувся з порога:
— Он вона, на простині валяється... А може, зі мною, Саня?
— Сам виколупаю, — прошепотів Сашко.
Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки — повз батьківське
ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на
ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози — кап-
кап...
Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, — в
голові. — Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних...
А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?
Вийшла тихо з дому,
сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під
копою — він... I нічогісінько ж не видно — ні кургану, ні копи, — а
Катерина сидить, як прив'язана. Так до ранку й не встала.
Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки
туалетної стала.
— Доню, а що ти тут робиш?
— У туалеті була.
— А вдягнена... — ох і важко ж мамку обдурити. — Чи — не
лягала?
— Одягнулася вже. — I чого?
&m
...Закладка в соц.сетях
