Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...ім тверезий. I не тхне від нього зовсім.
— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.
— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка
всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.
— Сама скажи, — татко пручається.
— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.
Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:
— Не тре', люба, каміння розкидати.
— Чому?
— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися... Добре нам, доню.
Хата рідна... Село рідне... Земля рідна... А тепер і ти поруч. Iз часом
каміння щільніше ляже... А ти ще зверху поклади...
— Нащо?
— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе...
А з кургану ж... — ...Цілий світ, — Катерина їй.
Довго мовчали.
— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.
— То ви... померли? — наважилася Катерина.
— Померли, доню... Та так красно померли, — мамка їй. —
Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули... Хіба не
гарно?
— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на
небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало.
Чим я гірша?
— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:
— Тобі, Льончику, все не так!
Та доньці:
— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй.
Забере до себе — не сумуй. Чуєш? I зараз — не сумуй. Ми з татком тут...
поряд... На сторожі будемо. — I говоритиму з вами? I бачити вас
буду? — Катерина мамці.
— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.
То доля.
По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. I — тануть, тануть обоє.
I мамка. I татко.
Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще
темнішою стала.
— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?
— Тут ми, люба... Не хвилюйся. Катерина голову опустила.
— Мамо! Мамо золота... Скажи... А чи татко знає...
— Про Романа? — татко їй.
Тихо так, ледь чутно:
— Знаю...
— Ти, таточку, на мене не сердься... — Катерина йому.
— Хитра в нас донька, Дарка! — почулося серед каміння.
— Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.
Бач, як засумувала, — вітерцем над камінням.
— Сама скажи! Ти ж у нас язиката...
— Таж дитина тебе питає...
— Звісно, не серджуся...
Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх
брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день — попереду...
— Піду, — вирішила.
Та — через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла.
Спочатку — туди. Добрьохала, край вулиці Iмені Леніна стала.
— Та що ж тут коїться?! — переляк у голосі. А Алка ж — не боязка
жінка.
Пішла вулицею імені Леніна.
— Та що ж це? Що?
Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні
гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного
села світ за очі. Від зруйнованих хат — тільки стіни. А замість Льонькиної з
Дариною хати — велика купа каміння. Не купа — гора. Поруч із горою — хрест.
— Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, —
уразилася Алка.
Озирнулася.
— Е-ге-гей! Є тут хто живий?
Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. — I що ти тут
стережеш, бідолахо?! — прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки
йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця...
— Шанівка моя рідненька... — ледь утримала сльозу.
Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили —
загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.
— Таки не брехала Маруся, — прошепотіла Алка. Та — голосно: — Баба Килина! Вийдіть, чи що?
Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв.
Та що це я? Ніби ніколи Килину не
бачила?!
— сама на себе дивувалася.
— Баба Килина! Мо', зайти дозволите? — гукнула.
Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.
Вони крутнулися і зникли у хаті.
— Та ні... Щось воно... — розгубилася Алка. — А раптом там не
баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них
простісінько в лапи... Не піду.
Але ж — довго йшла! А збиралася ще довше. I цікавість розбирає.
— Хай тільки хто спробує мене займати! — вирішила і — до мазанки.
Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса
довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні
горить, сяйво золотаве.
Алка враз захрипла.
— Доброго дня... — ледь вимовила.
Дівча з кутка вийшло.
— Катя?! — Алка перелякалася так сильно, ніби не сусідське дівча
побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. —
I вам доброго дня. Чаю зігрію, — Катерина всміхнулася, за чайник
узялася.
— Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш...
Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. I сльози ж
дивні — от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а
років сто їй цього робити не дозволяли. I тільки оце тут і зараз, при
сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши
з душі один камінь, ще один, ще один... Iще... Пси притислися до Катерининих
ніг, завили.
— Надвір ідіть, — веліла.
Мить — і вискочили.
Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.
Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.
— Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. I
душа заспокоїться.
— Справді? — довірливо, як мале дитя, запитала Алка.
Долонями великими чашку обхопила.
— Дякую тобі, Катю...
— Та що ви... Не тре'...
Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну
мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула —
худа, очі великі, вологі. I коса... Така коса! Як життя, довга.
— Дякую, — чашку поставила. — Дозволь запитати...
— Питайте, та не все розкажу, — відказала Катерина.
Алці — волосся дибки. I — вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба,
а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де
Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила... А запитала своє:
— Онде Iван каже, тре' землю докупи зібрати... А Шанівку відбудовувати
— зайве. А я ж тут — усе життя. Серце болить...
— Немає землі в Iвана Залусківського, — Катерина їй. — А
Шанівка буде... Чужі люди оселяться.
— Зовсім чужі? — з острахом перепитала Алка.
— Зовсім...
— А як же ми, шанівські?
— Вам самій вирішувати... А за інших казати не буду.
— А що мені самій вирішувати? — Алка ладна була знов у сльози.
— Та геть усе, — усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По
волоссі, як дитину, погладила. — Добра ви жінка... I красива. Мов та
квітка.
— Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, — сумно
зітхнула Алка.
— От усе ви чисто знаєте, — Катерина їй. — Не тре' вам нічиїх
порад. Може, чаю ще?
— Дякую тобі, дитино, — прошепотіла Алка. — Як дозволиш, іще
зайду.
— Заходьте, та більшого не скажу.
— А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?
— Почастую...
Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.
— А я і є молода! — кричала.
Та й так! Хіба тридцять вісім — це роки?
У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю
втихомирювала.
Алка на порозі стала:
— Оце сядьте мені всі троє. I слухайте. Двічі повторювати не
буду, — гарячково, нервово.
— Маруся, ти глянь! — обурився Степан. — Алка стала — чисто
тобі Ванька Залусківський!
Двічі вона повторювати не буде
... Та пішла ти!
Iди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув
— і зіщулився. На Алку — зирк! I впізнати не може. Алка горою не суне,
матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.
— Чуєш, Алка! — Степан їй. — Ти як не б'єшся, то файна
жіночка. Оце тільки помітив.
Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:
— Алка! Коли вже Iван Романа від копи відпустить?
— Скоро, сусідонько, — сумно відповіла Алка. До дверей пішла.
Маруся плечима знизала:
— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася.
Обернулася:
— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.
— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Iз шанівських.
Льонькина та Даринкина. I оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово
погане скаже... Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти... —
Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю... Ви мене знаєте.
До Раїси:
— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема
на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.
— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.
— Я знаю хто.
— То скажи...
— Сама покараю.
— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.
— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.
— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.
— Подивимося... — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж
Степан підскочив:
— А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до
Тамарки чи ще до когось із шанівських... Самі своє село випалили, а на
килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося?
Га?
Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:
— Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім
переказати. Бо — не шуткую.
Маруся приклала руки до грудей, на чолі — зморшка гірка:
— Скажи хоч, вона до школи ходити буде?
— Не буде, Маруся.
— Чому?
— Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає... Сама до неї підеш, як
припече...
— Чи ти дурна? — не повірила Маруся.
— Ай — дурна! Дурна була... Така дурна... — і Алка пішла з хати.
Раїса підвелася. Повільно, непевно.
— Дякую вам за все, Маруся. I тобі, Степане. До Шанівки піду.
— Тре' хоч тепла дочекатися, — Маруся їй.
— Так, дочекатися... — Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина
довго в смутку, то й посмішка — подвиг.
Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного
ранку. Веселий.
— Де був? — запитала Алка.
— У Килимівці...
— Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав...
— У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! — гримнув Iван.
— Які ж у тебе діла з Тамаркою?
— Паї шанівські в неї викупив. — Iван не зумів приховати радості.
— Пручалася, стерво! Та я її... Тепер у мене стільки землі... Хоч свою
державу оголошуй!
— Нема в тебе землі, Iван, — тихо сказала Алка. Iван зиркнув на
неї з подивом:
— Ти що кажеш, дурна?! I як замахнеться!
Алка чоловіка за руку — хвать! Та — до підлоги. Залусківський аж покотився.
— Була дурна, Ваня... А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не
було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене
гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе
життя?
— Пусти! Пусти, дурна! — Iван зубами скрегоче.
— Дурна?
— Та не дурна, — підхопився. До тями прийти не може. — Що це
з тобою, жінко? Наче з конопель...
Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось — грюк, грюк!
— Кого це принесло? — Iван до дверей.
На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського — Жорка
Нечитайло.
— Привіт, — Iван йому. — Чого захекався?
— Ваня... — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському
папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його
робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:
— Та кажи вже...
— Рейдери... Чув таке?
— Не чув. А що за хрін такий?
— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі
землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.
— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.
— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли
щось зробити...
— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.
— Ваня... Мені гроші дали... Чималі... А як не взяв би — вбили б. Я й
так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.
Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на
орендовану землю до Iвана Залусківського позивалася велика столична
корпорація...
— Нащо їм земля?..
— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?
— Казав...
— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я... Раптом хтось
побачить...
— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так
не віддам.
— Ваня... Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні... Живцем спалять,
а землю однаково заберуть...
— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю
Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає.
Кожен підтвердить, що пай мені віддав!
— Ну дивися, Ваня... Я тебе попередив.
Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Iван так і лишився у коридорі
сидіти.
Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто
на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.
— Куди? — люто.
— Додому. До Шанівки.
— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. —
Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?
— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!
— Звідки? — аж затрясся.
— Катя сказала...
— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика
не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.
Підскочив, та знову до Алки:
— Яка ще Катя?!
— Льонькина та Даринкина.
— А ця ще звідки...
— У мазанці живе... Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.
— Придушу малу гадюку! — заверещав.
Алка його за грудки вхопила:
— Оце знай, Ваня... Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою,
пердуне невдячний, до скону мучилася!
— Та що ж вона тобі такого зробила?
— Виплакатися дала... I чаю.
— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся
Залусківський. — Їдь, їдь... Однаково будеш без землі у своїй Шанівці
бабратися!
— Подивимося, — відповіла Алка.
Розсміялася.
Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у
нього дружина... була.
Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.
— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.
Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму
домі виділила, якраз обідати сідали.
— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.
— Поговорити тре'... — знизив оберти Залусківський.
— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць
немає.
— Невже?! — аж підскочив Залусківський. — А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?
— Знає, що тягалася. Знає, що від біди...
— Це ж від якої біди? — зовсім ошаленів Залусківський.
— Ти чого прийшов? — встав із-за столу Федько.
Залусківський ледь утримав лють.
— Оце прийшов у твоєї сучки запитати... — Залусківський нахилився
над Тамаркою. — А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї
брала, то вже знала, що є люди...
— Ваня! — усміхнулася Тамарка. — Я на цих людей працюю.
— Що?! — Залусківський аж сів. — Що ти кажеш?! Значить, ти
вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?
— Чого там
спробують
, — хмикнула Тамарка. — Відберуть. Люди
серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй
тепер — хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під
таким захистом, що тобі й не снилося...
— Гроші віддай, — прохрипів Залусківський.
— Чи ти здурів? — розсміялася Тамарка. — Iди, Ваня... Їй-бо,
іди від біди.
Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Iвана по
голові кулаком — той і поплив.
Федька Залусківського надвір і вивів. — Iди, Iване. Як будеш проти нас
із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш
лишити Тарасика без мамки й батька?
— Щоб ви усі повиздихали! — крикнув Залусківський. — Iди,
Iване... — повторив Федька і повернув до хати.
Того вечора непохитний Iван Залусківський повернувся до порожньої хати в
райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою
пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не
спорожніла.
Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..
— Та це ж просто сміх! — казали.
— У це повірити неможливо! — додавали. — I чого це
неможливо? — обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так
мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці — хоч плач.
— Бо тільки старі — мудрі, а вона мала і дурна! — казали
килимівські.
— Тре' сходити, провідати, — Людка їм.
— А не боїшся? Кажуть, собак розвела — отару!
— Ага! — сміялася Людка. — А дві кози ту отару стережуть...
Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. — I я піду...
— Е-е-е, — Людка йому. — Ти що в Катерини забув? Чи, мо',
закохався?
— От дурна... — Сергій почервонів. Удвох пішли.
Людка — хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.
— Катя! Це я, Люда... Чуєш? Чого ти там сховалася?
Катерина на поріг вийшла:
— Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе...
— Що?.. — настрахалася Людка.
— Налякають, — відказала Катерина. — Заходь... Людка
вскочила, озирається:
— Ух ти! Та тут... — і, як звикла, руками — до книжок, до трав, до
свічок. Катерина двері відчинила: — Iди, Люда...
— Та ти що? — Людка розгубилася. На подругу дивиться — впізнати не
може. — Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала... Чого ти тут закопалася?
Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо... А
які в мене журнали є... — Iди, Люда... — повторила Катерина.
— А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? — Людка
до дверей — задки, задки, а язика не втримає.
— Прощавай, мабуть... — сказала Катерина.
— Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги...
Хіба ні?
— Зайнята я... — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся.
Добре, Люда?
— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла... — I так знаю.
— Звідки?
— Прощавай... — і Катерина зачинила двері перед самісіньким
Людчиним носом.
За розваленою фермою на Людку чекав Сергій.
— Ну що? — запитав. — Справді, Катька?
— Катька, — відповіла геть спантеличена Людка. — У неї щось
із головою... не теє. Сказала
прощавай
і вигнала мене.
— Як хочеш, почекай, — Сергій підвівся.
— Ти куди?
— Та до Катьки сходжу...
— Тебе вона взагалі втришия вижене.
— Хай, — відповів і пішов до мазанки.
Псів не було. Де ділися? Двері мазанки тихо відчинилися. Катерина вийшла на
поріг. Гукнула:
— Де ти, Сергій?
Людка сказала
, — подумав. Iз-за дерева вийшов.
— Привіт...
— Заходь, — I пішла у мазанку.
Сергій сів на край довгої лави біля столу. Катерина у чашку гарячого чаю
налила.
— Випий...
Сергій насупився, чашку відсунув.
— Катька... Знаєш, я Сашкові заздрю... Промовчала. Чайник поставила.
Сіла напроти. — ...Він хоч заради тебе на ту дурню пішов, а я так...
для понту.
Насупився ще дужче, на Катерину глянув — мовчить. I лице таке спокійне... Аж
страх. Розсміявся.
— А я тепер дівок трахати не можу!
— А любити? — прошепотіла.
— Я ж кажу — не можу! Член не піднімається...
— А ти серцем спробуй...
— Трахати?
— Кохати...
— А-а-а, знущаєшся...
— Ні...
— Кажуть, допомогти можеш. Правда?
— Тобі — ні.
— Бо це я, чи просто не можеш?
— Ти не хочеш допомоги...
— Катька, ти мене ненавидиш?
— Ні... Ти випий цей чай. Я його для тебе приготувала. Знала, що
прийдеш. — I що мені од того чаю буде?
— Добро...
— Нащо мені добро? Мені — аби член стирчав. Допоможи... Я тобі багато
заплатити можу. Мамка оце Залусківському шанівські паї продала, а я в неї
трохи грошиків стьобнув...
— Сергій, — Катерина подивилася хлопцеві в очі, — Сашкові привіт
од тебе передати?
— Та ти здуріла?!
Підхопився, чашку з чаєм перекинув — і до дверей:
— Катька! Ти відьма...
Промовчала. Сергій — за двері, Катерина голову до небес підняла.
— Сам бачиш... — мовила. Зверху — ледь відчутний вітерець.
Алка Залусківська на тиждень раніше за Раїсу в Шанівку повернулася. Перші
три дні горілкою грілася і все пічку лампічила у покинутому будинку край
балки.
— Та зможу, — сама собі.
А Алці ж працювати — не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни — як
залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.
— Щоб я здохла, як не перезимую... А зими ж — березень на носі.
Куток собі виборола, за подвір'я взялася.
— Курчат куплю... Порося... Та не пропаду. А там і люди повернуться.
Хай і чужі... Iз ранку до вечора поралася. На вулицю Iмені Леніна не
заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка — разом із нею.
Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить,
хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася — Катерина. Підійшла.
— Доброго дня... — I вам доброго, — Катерина їй.
— А що робиш?
— Мамин із татом наказ...
— А... де... — I замовкла Алка.
— Тут вони, — Катерина їй. — Під горою. А під хрестом
Ничипориха сидить...
— Сидить?
— Так сталося... — Катерина їй.
— Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?
— Я...&nb
...Закладка в соц.сетях
