Жанр: Любовные романы
Село не люди (на укр.)
...;— То я прийду до вас? Можна?
Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила... Цілу торбу! I
Руслана, і Біличка, і Могилевська. I Орбакайте, і ця... як її... Маша
Распутіна.
— Вони старі народні пісні записують, — Катерина каже.
— Да? — Людка задумалася. — Ну, нічо'! Однаково прийду, бо ж
так цікаво, аж дрижаки під колінками.
— Приходь, — Катерина їй. — А до школи не підеш?
— Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в
хаті прибрати.
— До покинутих будинків? — Катерина питає. — А чого це?
— А ти не чула? — Людка їй. — Таж уночі дядько Роман великий
будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не
було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.
Людка озирнулася.
— Ти ж нікому?..
— Ні, — Катерина їй. — I добре. Піду я, а ввечері припруся до
вас, — Людка підхопила повне відро, потягла до хати.
Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.
I що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! — не розуміла. — Ще й
ножа якогось біса їм треба... Мало того, що проспали майже до обіду, тепер
до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!
Iгор доїв,
чашку з чаєм підсунув до себе.
— Ну, як тобі тут живеться, Катерино?
— Добре живеться, — каже Катерина з осторогою.
— А ви мух із кухні не виганяєте?
— Адже ж осінь, — Катерина всміхається.
— То й що? Ви їх перезимувати пустили?
— Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником... —
підхопилася.
— Не треба, — Денис каже. — А скажи... Ванни тільки у вас
нема чи у всіх шанівців?
— А нащо ванна? — Катерина питає.
— Помитися, — Денис із іронією.
— Щоб помитися, води треба, а не ванни, — Катерина йому, а Iгор у
сміх:
— Знову
техніка розриву
? — питає.
— Та зачекай, — Денис аж почервонів. — Ну, а туалет... От
буде зима... I ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.
— На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень — не холодно.
— Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?
— Чого ж, був, — Катерина каже. — Тільки зламався. — I
ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?
— А онде радіо, — Катерина знов осміхнулася — такими чудними гості
їй здавалися. — А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра
подарував. Тільки... він теж зламався.
Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Iрина Білик дуже подобається.
— Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень
свої слова придумуєш, — Денис просить.
— Та я так зразу й не можу, — почервоніла Катерина.
— А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш... А тут саме мамка з двору
зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі.
Ану, — думає, — послухаю, як донька гостей уразить
. Денис мить
подумав.
— Ой на горі два дубки... Катерина голову опустила й шепоче:
Мамка брови звела, руку до грудей приклала.
Оце такої!
— вразилася.
Денис розсміявся.
— Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще!
Горіла сосна, палала... Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина
посеред кухні, очі долу — і співає.
— Стоп! Стоп! — Денис просить. — Мені записати треба. Хто б
міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Iгоре?
— Цікаво... От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би
ти продовжила... Била мене мати березовим прутом...
— Ні, такої не можу, — Катерина каже. — I чому?
— Бо мене матуся ніколи не била, — сміється.
— Ну, тоді...
Ой у вишневому садочку, там соловейко
щебетав... — захопився Денис.
Мамка — до кухні:
— Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?
— Підемо, підемо, — Iгор першим підхопився.
На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали.
Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими,
помідорами, огірками.
— Потім поїси, синочку, — прошепотіла.
— Людям сміх, — Роман вимовив. — Зробила з могили якийсь
натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.
— Де тут бомжі?
— Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво
на рушник...
Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:
— А нащо ти, Ромку, будинок спалив?
Роман голову опустив і зубами скрегоче:
— А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.
Раїсі — ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.
— Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо...
— Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! — Роман
уперше заговорив про причину загибелі сина. — Я все одно взнаю правду.
— Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! — прошепотіла Раїса.
— Гірше вже нема куди, — відповів Роман.
Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.
— Краще буду копу Залусківського стерегти, — пояснив жінці. — Бо
звихнуся.
Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на
дорозі купку людей.
— Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. — і очі шалені.
Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку — і пішов на
таран... Ближче, ближче...
— Тьху, трясця твоїй матері! — каменем об землю.
Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. I Катерина побачила. А
зупинилися, бо вчені втомилися — перепочинку попросили. Татко до Романа
ступив, руку простягнув:
— Привіт, Ромка.
— Привіт, — голови не підіймає.
— А ти чого тут? — татко йому.
— На копу йду, — сказав і пішов.
А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й
рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із
собою взяв...
Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.
— Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, — каже. I вченим:
— Ходімо, ходімо... Бо ж і часу не лишиться.
Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Iгор оббігав курган, щось
покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний
рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів
зупиняли:
— Перепочиньте, а ми глянемо. — I що вони там дивляться? —
казав татко.
— Та ти радій, — мамка йому. — Бо я думала, добряче копати
будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім.
...Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи,
як діти.
— Це фантастично! — вихоплювалося в Дениса.
— Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, — Iгор йому.
А Катерина все оберталася.
— Шию скрутиш! — сказав татко. — Краще заспівай, чи що?
Катерина чогось усміхнулася — та як загорланить:
Людці — дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у
руде волосся наштрикала.
— Можна я пісень послухаю?!
Учені кивають. Їм що? Чим більше людей, тим більша ймовірність рідкісне
відшукати.
Катерина сіла у кутку — геть кам'яна, а всередині труситься вся.
Скоріше б
ніч! Скоріше б ніч! — одне в голові. — Побіжу до копи. На коліна впаду,
доповзу до нього, скажу — хоч убийте мене, а я лишуся!
А вечір — тягнеться і тягнеться. Ничипориха бабів привела. Мужики
припленталися. Як заспівали — аж дзвенить. Наче сам Господь підспівує.
Потім татко пляшку витяг, а Федька Тамарчин по ковбасу додому збігав. Пляшку
прикінчили та ще краще заспівали.
Катерина як почула — до своєї кімнати суне. А мамка:
— Куди це ти?
— Та голова болить, — Катерина бреше. — Полежу трохи.
— Ну, йди, доню, — мамка з тривогою.
Аж раптом Ничипориха пісню на півслові зупинила і зойкнула:
— Гой! Чия то корова реве?
— Твоя і реве, — сказав татко.
— От біда! Тре' додому, — схаменулася Ничипориха. До всіх: — Ану,
гайда, гайда... Не останній день живемо. Ще поспіваємо.
Шанівці розійшлися, гості полягали, мамка з татком на солому подалися, а
Катерина на постіль сіла і так просиділа, доки всі не позасинали.
Рожеве пальто в целофані лежало біля ліжка. Катерина пальто вдягнула, гумові
чоботи в руки взяла. Навшпиньки — з дому.
Прислухалася. Тихо на соломі, сплять мамка з татком. I — до кургану.
Півдороги бігла. Чоботи гумові у руках. Зупинилася.
— От я дурна!
Чоботи взула. Озирнулася. Ніч — як чорнило.
— Нічо', нічо'... — прошепотіла і, хоч упала душа, пішла далі.
Не бігла вже.
Чим до копи ближче, тим тихіше йшла. Мовби за ноги хтось хапав: утримати
хотів. Дійшла, вдивляється — нічогісінько не видко.
Набрала повітря у груди, видихнула тихо:
— Дядьку Романе...
Від копи — шурхіт.
Катерина очі витріщила — хоч би щось побачити! А раптом — чуже, зле...
Перелякалася — та ще тихіше:
— Дядьку Романе...
— А-а-а, це ти, — почула.
Ніби дядька Романа голос, а чужим здався. Голову опустила.
Уже не
Русалонька я
. I всі чисто слова забула, що сказати хотіла.
Роман підійшов ближче.
— Чого прийшла? — мов ляснув.
— Піду...
Обернулася, бреде від копи. Роман сіпнувся, за руку вхопив.
— Та ні вже, стій!
— Піду я...
— Не підеш, — сичить. — Є в мене до тебе розмова, Русалонько!
I з такою ненавистю сказав він те
Русалонько
, що Катерині сльози в очі:
— Та ніяка я вже не Русалонька! — каже. — Хоч вирвіть мені ту
косу, бо не хочу, щоб іще хтось мене так звав. Роман під копу звалився,
Катерину за руку — сідай! Сіла, тремтить.
— Чого вам?
Роман пальці зчепив. Мовчить. I вона — ні слова.
Аж він:
— Ти... була там?
— Де? — цокотить зубами зі страху.
— Там, де Сашка знайшли...
— Була колись раніше...
— Тієї ночі була? — аж булькотить гнів у горлі.
— Ні...
— Брешеш... — і пасмо русяве з кишені дістає. — Твоє? Твоє...
Катерина в ноги Романові ткнулася, рученятами обхопила:
— Усе чисто розкажу. Усе чисто, тільки не женіть мене від себе. Не
женіть, бо... який там місяць — і тижня не протримаюся!.. Щодня хочеться
мамку на кухню покликати, зачинитися там, щоб татко не чув, і сказати їй:
Мамцю, я дядька Романа люблю. I він мене любить
. Чи вже не любите? Роман
закрив лице руками, заскреготів зубами.
— Що ж це воно! Що ж це...
Катерина голову до його колін притисла.
— Усі ці дні... Усі дні... Оце тільки б обняти вас і жаліти. Щоб хоч
поплакали...
Роман наче схаменувся. Катерину підняв:
— Розказуй...
— Сорому боялася. Боялася, як узнаєте, розлюбите...
— Та кажи ж!
— Сергій із Сашкою усе грозилися нам із Людкою сюрприз зробити. А який
сюрприз — не казали. Ми й не знали нічого. Хлопці сказали, щоб ми у п'ятницю
вночі до великого будинку прийшли... Ми зайшли, а вони сидять, простинями
понакривалися. Нас побачили, простині повідкидали, а там... Вони голі були.
Ми перелякалися і втекли. — I все? — Роман запитав — і раптом
страшне відчув: на душі легше стало. Перелякався.
— Клянуся, клянуся, — шепотіла Катерина. — Як не вірите, в
Людки спитайте чи в Сергія... Брехала, бо сорому боялася. А зараз — усе
розказала. Не вірите?
— Вірю, — видихнув. Притис дівча до себе. Вона тремтіла і
шепотіла:
— А у вас дрижаки... Змерзли.
— Зовсім не змерз... Зовсім...
— Я зараз побіжу, а завтра вночі прийду. Можна?
— Можна, можна... — I голос у вас хрипить. Точно змерзли. Глянула
йому в очі.
— Поцілуєте мене?
— Поцілую...
Долонями обличчя її торкнувся, в голові запаморочилося. А Катерина
пригортається:
— А можна я сама?
— Можна, Русалонько...
Вона щоки неголені цілує та примовляє:
— Оце мені таке щастя... таке щастя...
Схаменулася, як чорнило ночі геть вицвіло.
— Ой, боже ж! А як мамка прокинулася?
Роман личко поцілував і прошепотів:
— Одна ти в мене залишилася, Русалонько, на всьому білому світі.
— Чи, думаєте, покину вас? — як у гарячці.
— Біжи, Русалонько.
— Я скоро повернуся. День тепер короткий. — I побігла.
До Шанівки добралася, коли небо сірим стало. Хотіла в хату шмигнути, а потім
придумала. До сараю підійшла.
— Мамо, татку! Ви ще спите? Не померзли?
Мамка одразу прокинулася.
— Доню, ти вже встала?
— Чо'сь встала, а тепер би ще поспала. Татко ворухнувся.
— А може, людей побудимо, бо знову спати будуть до обіду? Учені люди
очі продерли, побігли вдвох до туалету за хатою.
Про щось там побалакали тихцем, повернулися, Iгор каже:
— Сьогодні копати не треба. Ми підемо самі, будемо розбирати той ґрунт,
що вчора з кургану відкинули.
— Плакали наші грошики, — зітхнув татко. Iгор усміхнувся, наче
вибачився:
— Та ні. Ми однаково будемо по шістдесят гривень на добу платити. Ви ж
нас годуєте, спати гарно вкладаєте. Зараз і заплачу за два дні. А потім іще.
Татко в долоні — лясь!
— Оце діло! Ну, як не треба сьогодні копати, то ми своїми справами
займемося. Добре?
— Добре, — вчені кивають. Поснідали і мерщій до кургану.
— От і біжи до своєї школи, поки час є, — татко Катерині каже.
Довелося йти. Та й Людка вже під хвірткою стояла.
Учені тягли лопати, в кожного сумка через плече.
Денис зупинився, кинув сумку на землю, гукнув спересердя: — I навіщо ти
селян відмовив? Самому копати хочеться? Iгор теж зупинився, глянув на друга:
— Ну як ти не розумієш?! Навіщо нам зайві свідки? — Iгоре, невже
ти думаєш, вони уявляють цінність того, що ми знайшли? Ти подивися на них...
Примітивні... Примітивні, як таз із водою...
— Брате, нам іще пару днів треба, щоб зрозуміти цінність кургану, і ми
все зробимо самі, без свідків, — Iгор йому.
— Чому? Скучив за радістю фізичної праці?
— Облиш. Щоб цілком перекопати цей курган, треба більше людей,
техніки... Нормальні умови... Я не можу жити так, як ці аборигени.
— Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.
— Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не
знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.
Досить дискусій. До нашої справи це не має жодного відношення. Треба
повернутися й ретельніше підготуватися, а то... підхопилися, коньяк у джип
закинули і вперед. Так справи не робляться.
— А як вони робляться?
— Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною
ми повернемося.
— Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами
люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз,
поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий
витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою
на одному ліжку.
— Не зрозумів? Що значить — ми знайшли? Ми про інше домовлялися... Ти
свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю...
— Можу віддати половину.
— Не треба, — Iгор насупився.
— А ти мені — половину того, що ми викопали...
— Денисе... — Iгоре... Це було б чесно.
— Ні, нечесно...
— Чекай... Цей похід... Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і
пісень назбирати, і в кургані поритися.
— То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж
перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.
— Добре, потім поговоримо, — наздогнав його Денис, закрокував
поряд.
— Ми ні про що не будемо говорити, — відрубав Iгор.
— Та добре, добре, — погодився Денис, але під курганом сів
розбирати ґрунт не коло Iгора, а на віддалі.
— Це буде справедливо, — сказав. — Що знайду, те й моє...
Iгор глянув на друга холодно:
— Ну, дивись...
Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.
— Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.
— А скільки... — для годиться спитав Iгор.
— Та ніскільки. У роботі краще... — відповів Роман і взявся за
лопату.
Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують.
Тамарка ступила на поріг — очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече
пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. —
Iз вишеньками... I з вишеньками, — бурмотить під ніс.
Тамарка кашлянула.
— Рая...
Та обернулася.
— Чого тобі? Бач, зайнята я.
— Куди це ти стільки? — Тамарка питає.
— Таж синочкові... Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.
Свіженького наготує... Зупинилася, дивиться на Тамарку.
— Тобі чого?
Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.
— А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.
— Газ у балоні скінчився. — Раїса до Тамарки ближче
ступила. — Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?
— Від Сергія оце приїхала. З лікарні... — Тамарка зітхнула. — Усе
чисто мені розказав.
Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.
— Кажи...
— А не зомлієш?
— Не зомлію...
Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:
— Ну, слухай тоді... Замовкла, перехрестилася.
— Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила.
Він до неї, а вона пхикала, пхикала... Мовляв, не до пари ти мені.
— Катька? Льоньчина? — Раїса здивувалася. — Таж вона мала...
— Отака мала... Сергій сказав... Катька й постановила: най Сашка її
здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися... Й інструкцію дала, паскудна
стерва!
— Яку інструкцію?
— Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін...
А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.
От вони вдвох і зробили ту біду...
— Господи...
— Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її
чекали. Хлопці, дурні, й повірили... А та курва прискакала серед ночі і
каже:
Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви
мені
. I здиміла.
— Господи... — Раїса затряслася.
— Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо'
бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.
У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього
глузують. Такого сорому набути через якусь курву!
— Я її зничтожу, — прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.
— Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.
Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі — як механізм поламаний. —
Iди, Томо... Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так
натерпівся.
— Піду... А ти, Раю, поки мовчи... Ми їй должні страшну смерть
придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці...
Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям
показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати
заколисувала. Iгор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один
на одного — вовком.
— Чи, може, вже пісень набралися? — Ничипориха метикує.
— Ні, ні! Просимо, — Денис підхопився. — Просто втомилися...
Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.
А потім іще й у тазу бовкатися
, — додав подумки. I міцніше притис до
себе згорточок зі знахідками. На Iгора й не дивиться, а той усе й без слів
розуміє.
Падло, — психує. — Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне.
I мовчить...
Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому
затягувати, аж на порозі — Раїса. Усі й замовкли.
Мамка підхопилася.
— Рая... Голубонька... От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень
послухай... Раїса всміхнулася — мороз по шкірі. Каже:
— Та чого ж слухати... Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й
не чули.
Шанівці брови попіднімали — оце так!
А Денис не помічає нічого, пожвавішав:
— Це добре. Ми вас уважно слухаємо.
Раїса оком по хаті:
— А де твоя донечка, Льоня?
— Он сидить. Де їй бути? — татко каже.
— А ходи сюди, доню. Сідай поряд, — Раїса мовить, і так, що
заперечити страшно.
Мамка Катерину підштовхує.
— Піди... Бач, як тітці Раїсі погано.
— Не піду, — Катерина шепоче їй, а йде.
Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.
— Ну, слухайте... — і рукою — за Катрину руку.
Стиснула.
Раїса замовкла.
Денис почервонів, плечима знизав:
— Це просто якесь дитяче порно! — каже. — Ніколи не чув
народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка... А ще знаєте?
Раїса Катерининої руки не випускає:
— Я багато знаю... Ой, як же я багато знаю... Жити не хочеться.
Мамка з тривогою на неї:
— Ходімо, голубонько... Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі
треба...
— Та ні, я тільки співати настроїлася, — Раїса їй. I як затягне:
Зупинилася, Катерині у вічі:
— Ну що, доню? Гарно я співаю?
Катерина — німа од страху.
Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси:
— Та що з тобою, голубонько? Нащо мені дівча лякаєш?
Раїса підвелася. Навпроти мамки стала. Губи тремтять, а очі — геть скажені.
— Будеш мені парою... — мамці, і як зарегоче!
Татко Раїсу за руку — та до дверей: — Iди собі... Не буде вже сьогодні
пісень. Наспівалися... Раїса вирвалася — ніхто й чхнути не встиг. Плигонула,
за Катеринину шию вчепилася:
— Курво малолітнє... Я тебе розіпну... — ридає.
Крик здійнявся. Мужики Раїсу відірвали, потягли з хати. Мамка жене всіх: —
Iдіть, ідіть! Чого роти пороззявляли? Божеволіє жінка від горя, кидається на
всіх.
— Та не на всіх, — каже Ничипориха. — Тільки на твою
Катрусю. — I до Катерини: — Може, ти щось знаєш, Катя?
Людка з кутка мотає головою: мовляв, не кажи нічого!
— Ні... — Катя прохрипіла.
Шанівці розходилися з неохотою. Оберталися.
— Та йдіть уже! — татко гримнув.
— Таж теє... — Ничипориха вставилася. — Щось воно не те... Мамка
зметнулася:
— Та ви себе, Ничипорихо, згадайте... Усім селом вас від доньчиної
труни відтягували... Iдіть уже, не ятріть душу! Як усі вийшли — на вчених
глянула. Сидять, як дві миші.
Тільки очима лупають.
— Дивовижно, — Денис каже, а мамка йому:
— Хіба у вас у місті сміються, як дитину втратять?
— Та ні.
Ледь повкладалися.
Татко на солому пішов, а мамка від Катерини не відходить.
— Посиджу з тобою, доню... Катерина плаче, шию руками тре:
— Болить...
— Лежи, лежи тихенько, — мамка їй. — Завтра зранку до баби
Килини збігаю, може, травиці якої дасть, щоб легше було.
— Добре...
Трохи заспокоїлися, м
...Закладка в соц.сетях
