2_1
...ание детей, которые, возмужавши в добродетельных наставлениях, сами могут пребыть добродетельными и сверх того и детям своим подадут к тому руководство. :
Часть вторая
О ПОПЕЧЕНИИ НАЧАЛЬСТВУЮЩИХ ПОЛИТИКОВ.
О НАРУЖНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ ОБЩЕСТВ
439. Наружная безопасность общества главную свою силу заимствует от внутреннего его благосостояния. :
441. Однако как трудно сыскать такое общество, которое
б пользовалось внутренним благосостоянием совершенно, а по большей части все они стараются о наружной безопасности, хотя они чрез сие обоих их лишаются, однако как число таких обществ немалое, то они по множеству своему могут лишить и такое общество благосостояния его, которое им действительно пользуется;
и для того обществам быть без какой-либо зависимости почти не можно, в рассуждении чего здесь необходимо потребно предложить и о тех средствах, которые служат к сохранению наружной безопасности обществам.
442. Средства к сохранению наружной безопасности общества суть доброе и справедливое его обхождение с другими народами, нежелание попользоваться ему чем-либо со вредом их; а как сии добродетели мало трогают порочных людей, то и содержание каждому обществу себя в вооруженном состоянии необходимо. :
463. Ежели б употребить то число людей, которые бывают
в кампании против неприятеля, к какому-либо другому делу, то, чаятельно, они не меньше бы принесли трудом своим пользы, как и победою своею, и то еще ежели удастся, а побиваемые бы на баталии люди живы остались.
464. Содержать столько войска, которое б пропорционально было пространству земли и количеству народа.
465. Чтоб солдаты были хороши, то брать в сие звание по охоте, а не поневоле; для сего полезно, чтоб солдаты все женаты были, то дети их могут быть лучшие солдаты. :
470. При управлении обществ, а особливо великих, здравая политика, благопристойность и самая их великость, требуют от правителей их великого праводушия, стараться в них не об обогащении их, а о довольном содержании и находить к тому каналы, которые б были неприступны зависти, не направлены к предосуждению и обиде других обществ, не подвержены частым переменам, не засорились бы долготою времени; великому обществу завоевания новые и возвышение новое не нужны, а больше бедственны, а падение его несравненно чувствительнее малого. :Великому обществу для сохранения себя в целости надобно иметь великую строгость в хранении праведных законов, великое постоянство и твердость в соблюдении добрых обычаев, великую осторожность и важность в переменах и, несмотря ни на какие отсоветования, постоянно и неослабно стараться о своем добронравии, то чрез сии средства сохранит оно свою великость на многие веки непоколебимо. :
ГригорIй Сковорода
ВСТУПНI ДВЕРI ДО ХРИСТИЯНСЬКОф
ДОБРОНРАВНОСТI (1768, 1780)я1
ПЕРЕД ДВЕРИМА
Хвала ж блаженному Боговi, що потрiбне зробив не важким, а важке непотрiбним.
Немау солодшого для людини i немау потрiбнiшого, як щастя; немау i легшого за це. Хвала ж блаженному Боговi!
Царство Боже в серединi нас. Щастя
в серцi, серце в любовi, любов же - в законi вiчного.
Це i у безперервна погожiсть та сонце, що не заходить, темiнь сердечнох прiрви освiчуючи. Хвала блаженному Боговi!
Що б було тодi, коли б щастя, найпотрiбнiше й наймилiше для всiх, залежало б вiд мiсця, часу, плотi та кровi? Скажу яснiше: що було б тодi, коли б Бог поклав щастя
в Америцi, чи на Канарських островах, чи в азiйському трусалимi, чи в царських палацах, чи в Соломоновiм вiцi, чи в багатствi, чи
в пустелi, чи в чинi, чи в науках, чи в здоров'х?.. Тодi б щастя наше i ми б з ним були б бiднi. Хто мiг би дiстатися до тих мiсць? Чи ж можливо народитись усiм в одному якомусь часi? Як же помiститися в однiм чинi та статi? Чи ж бо то щастя затверджено на пiску плотi, на обмеженому мiсцi й часi, на смертнiй людинi? Чи не це трудне? Гей! Важке й неможливе. Хвала ж блаженному Боговi, що важке зробив непотрiбним.
Тепер чи ж бажауш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай трусалимами. : За золото можеш придбати село, рiч важку, але обхiдну, а щастя, як рiч найнеобхiднiша з необхiдного, завжди i всюди дауться дурно.
Повiтря i сонце завжди з тобою, завжди i дурно, а все, що бiжить од тебе геть, знай, - чуже, й не вважай його за своу, все те чудне
i зайве. Нащо воно тобi? Тим-то воно й важке. Нiколи б воно не пiшло вiд тебе, коли б було необхiдне. Хвала ж блаженному Боговi!
Щастя нi вiд небес, нi вiд землi не належить. Скажи з Давидом: "Що менi у на небi? I вiд тебе чого захотiв на землi?" :
Глава 1
ПРО БОГА
Весь свiт складауться з двох натур: одна видима, друга - невидимая1.
Видима натура зветься твар, а невидима - Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирау й утримуу;
скрiзь завжди був, у i буде. Наприклад, тiло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно.
Через це у стародавнiх [людей] Бог звався розум всесвiтнiй. Йому в них були рiзнi iмена: натура, буття речей, вiчнiсть, час, доля, необхiднiсть, фортуна та iнше. :
А в християн найвiдомiшi йому iмена такi: дух, Господь, цар, отець, розум, iстина. Останнi два iменi здаються принагiднiшi iнших тому, що розум у цiлком неуречевлений, а iстина вiчним свохм пробуттям цiлком супротивна непостiйнiй речовинi. Та й тепер у деякiй землi Бог зветься iштен 2. Що ж до видимох натури, то хй також не одне iм'я, наприклад: речовина чи матерiя, земля. плоть, тiнь та iнше. :
ПРО ПРОМИСЕЛ ЗАГАЛЬНИЙ
Ця-бо блаженна натура чи дух утримуу у русi весь свiт, начебто машинiстова вправнiсть годинникову машину на баштi i, за прикладом дбалого батька, сам у буттям кожному творiнню. Сам надихау, годуу, розпоряджуу, лагодить, захищау i за своую-таки волею, яка зветься всезагальним законом, чи перетворюу у грубу матерiю чи болото, а ми те звемо смертю.
Через це розумна древнiсть порiвняла його iз математиком чи геометром, тому що ненастанно в пропорцiях чи розмiрах управляуться, вилiплюючи рiзними фiгурами, наприклад, трави, дерева, звiрiв та все iнше, а уврейськi мудрецi уподiбнили його гончаревi.
Цей промисел у спiльний, тому що стосууться добробуту всього живого.
ПРО ПРОМИСЕЛ, ОСОБЛИВИЙ ДЛЯ ЛЮДИНИ
Цей найчистiший, усесвiтнiй, усiх вiкiв та народiв усезагальний розум вилив нам, як джерельний струмок, усi мудрощi та мистецтва, потрiбнi для провадження життя.
Але нiчим йому не зобов'язаний так кожен народ, як тим, що вiн дав найвищу свою премудрiсть, яка у природний його портрет i печать.
Вона настiльки переважау iншi розумнi духи чи поняття, наскiльки наслiдник лiпше служителiв.
Вона вельми схожа на наймайстернiшу архiтектурну симетрiю чи модель, яка, через увесь матерiал нечуттуво простягаючись, чинить цiлий склад мiцним та спокiйним, що утримуу всi iншi прибори.
Так, слово у слово, i вона по всiх членах полiтичного тiла, яке iз людей, а не з камiння складауться, таумно розлившись, робить його твердим, мирним i добробутним.
Коли, наприклад, якийсь рiд, чи мiсто, чи держава за цiую моделлю заснованi i встановленi, в той час бувають вони раум, небом, домом Божим тощо. А коли якась одна людина створить за тим життя своу, у той час бувау в нiй страх Божий, святиня, доброчестя тощо. I як у тiлi людському один розум, але по-рiзному в розмислi рiзних частин дiу, так i в згаданих спiвжиттях, зв'язаних цiую премудрiстю, Бог через рiзнi члени творить дiйства на загальну користь.
Вона в усiх наших рiзного чину справах та речах душа, користь та краса, а без нех все мертве та бридке. Народжуумося ми всi без нех, однак для нех. :
Вибранi мiсця з творiв Григорiя Сковородия1
(З першох вступнох проповiдi до курсу лукцiй "Про християнську добронравнiсть").
Увесь свiт спить!
Та ще не так спить, як то про праведника сказано: "спить так, що коли i впаде, то не розiбьуться". Нi. Свiт наш спить глибоко, наче пришиблений. А наставники, пасущiх Iзраiля, не тiльки не будять, а ще й приговорюють: "спи, спи - не бiйся. Мiсце добре - чого боятися?"
Колись-то сини Iзраiля не могли дивитися на осяяне славою лице Моiсея, що узрiв Бога. А на що ж вони дивилися? Та на саме покривало, що ним було прикрите Моiсеуве лице. Отуди! Який же ти Iзраiль? Виходить, що обрiзаний ти по тiлу та необрiзаний по смислу. Тьму очi твох ще переносять, але iстини вже не можеш ти стерпiти.
Отак i теперiшня пiдлота християнська; отаким же саме оком дивиться вона на свого Христа. Та де Вiн родився? Та вiд яких батькiв? Та скiльки жив на свiтi й чи давно? Чи буде вже за двi тисячi лiт чи може не буде? О, християнине! Хрещений ти по плотi та необмитий по смислу. По що ти звертауш увагу на сi дрiбницi? Чому вище не пiдiймаушся? Тут думауш i заснути? Невже й досi не тямиш, що то все плоть, i нiщо, i тiнь, яка покривау гору?
Слухай, християнине з язичеським серцем! Чи довго ж iще ти будеш лежати на землi? Чи станеш же ти нарештi колись людиною?
Нi, не станеш. А чому? Тому, що на плотську занавiску задивився, а на лице iстинного Божого чоловiка дивитися тобi зовсiм нема терпiння. Отже не переобразишся ти з земного в небесне доти, доки не пiзнауш що таке iстинний человiк.
А що ж воно таке - iстинний чоловiк? Не продереш очей доти, доки плоть i кров твоу серце держати будуть. Довго ж вони будуть держати? Доки не признаушся, що твоя плоть i кров нiщо.
Iстиною не бувала плоть нiколи. Плоть i брехня - одно, i хто любить сього идола, плоть - сам такий же. А там де брехня
й пустота - там людини немау.
Продерiмо ж, о мертва тiне, очi нашi i приноровляймо звикле до плотськох тьми око наше дивитися на Iзраiля, на iстинного чоловiка минуючи плотi покривало! О, iстинний нетлiнний Боже Iзраiльський! Блесни свiтом Твохм на нас стiльки хоч, скiльки може наше око стерпiти!
(З другох такох ж вступнох проповiдi)
Не знаумо ми як шукати Христа. Шукаумо Його пiд властею Кесаря Августа, в часи Тиверiуви, в володiннях Пилатових -
а Його там нема. Багато таких, що волочуться по трусалимах, по Йорданах, по Вифлеумах, по Кармiлах та Фаворах, нюхають мiж Тигром i Ефратом - отут Вiн напевне. "Ось Вiн, осьдечки Христос!" - кричать i другим. Але Христа й там нема.
Дехто шукау Його у високих свiтських почестях, в чудових будинках, в церемоньяльних столах i т. i. Шукають i розглядаючи небеса, сонце, мiсяць, зiрки - нема й там. Шукають у довгих молитвах, постах, у священничих обрядах: шукають у грошах,
в столiтнiм здоровью, в плотськiм воскресеню - нема й тут.
Та де ж Вiн? Ага, осьдечки: Його знайдеш, коли будеш проповiдувати, знати пророкiв, роздаш майно своу, мучитимеш своу тiло. Але - нема й там Христа.
(Христос - у вищiм помислi, у вищiм стремлiннi духа людського, "на землi нагорнiй, високiй"). :
III.
(З "Дверей вступних до християнськох добронравности").
Дякуймо ж, дякуймо Боговi блаженному за те, що потрiбне зробив нетяжким, а тяжке непотрiбним!
Нема нiчого солодшого для чоловiка, нема нiчого й потрiбнiйшого як щастя. I нема ж нiчого й лекшого. Дякуймо ж блаженному Богу!
Царство Боже в нас самих, щастя наше в серцi нашiм, серце
в любови, а любов - у законi Вiчного. От се й усть незаходяще сон-це, що сердечнi безоднi просвiщау. Дякуймо ж блаженному Богу!
Подумаймо - що тiльки було б, коли б щастя, се найпотрiбнiйше i найлюбимiйше для всiх, та залежало вiд мiсця або вiд часу, вiд плотi й крови? Що, наприклад, було би, як би щастя Бог поклав тiльки в Америцi або, скажiм, на Канарських островах чи в азьятськiм трусалимi, або в царських чертогах, або в Соломоновiм вiцi, або в богацтвах, або в пустинi, або в чинах, або в науках, або
в здоровью? Тодi б i щастя наше i ми з ним були би дуже бiднi. Бо хiба ж усi могли би жити в тих мiсцях? Або хiба можуть усi родитися в однiм часi? А як же ж помiститися усiм в однiм чинi?
Та й яке ж то взагалi щастя, побудоване на пiску плотi, на обмеженiм мiсцi й часi, на смертнiй людинi? Се ж направду тяжке. Тяжке й неможливе. Дякуймо ж Боговi блаженному, що тяжке зробив непотрiбним.
Отже коли хочеш бути щасливим - не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не волочись по палацах, не блукай по трусалиму, не повзай по всiй кулi земнiй. Золотом можеш купити село, рiч тяжку, але обходиму, а щастя, яко рiч необхiднiша
з необхiдних, завжди i всюди дауться дурно. Повiтря й сонце завжди з тобою, всюда й дурно, а все, що тiкау вiд тебе геть - знай, що воно чуже i не вважай свохм. Не пiшло би воно вiд тебе, як би було тобi потрiбне.
Отже дякуймо блаженному Богу, що щастя нi вiд небес, нi вiд землi не залежить.
ПРО БОГА
Увесь свiт складауться з двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називауться сотворiння, невидима - Бог.
Ся невидима натура содержуу всю видиму, вона завжди була, усть i буде. У людей древнiх Бог називався - Розум всесвiтнiй, Натура, Буття всiх рiчей, Вiчнiсть, Час, Доля, Необхiднiсть, Фортуна i т. i. А у християн найчастiшi йому iмена - Дух, Господь, Царь, Отець, Розум, Iстина. I два послiднiх iмени - се найкращi iмена.
I тепер мало хто розумiу Бога; тож недивно, що i у древнiх часто помилялися i Богом вважали якусь рiч. Але в чiм усi вiки i всi народи сходилися завжди, се в тiм, що iснуу таумна якась усiм володiюча сила. Часом бувау, що чоловiк лакея вiзьме за пана, але завжди знау, що над лакеум у пан, хоч його, може, нiколи i в вiчi не бачив.
Бог дав нам усе. Але нiчим так не обдарував нас, як давши нам вищу свою Премудрiсть. Се душа, користь i краса наша, без нех усе мертве i гнусне. Коли яка родина, мiсто, держава засновуються на премудрости - стають вони раум, небом, домом Божим. Коли одна людина на премудрости будуу життя своу - бувау в нiй страх Божий, святиня, благочестя.
Приходимо ми на свiт усi без премудрости, але для нех. Хто до нех ближчий, той мау бiльше благородности i чуу незрозумiле блаженство. Вона - се лице Бога, яке, напечатуючися в душi нашiй, з диких звiрей робить нас людьми. А коли вже вона вселилася
в серце, то там розцвiтау непорочнiсть, як би який райський дух. Вона вiдрiжняу нас вiд звiрюки милосердям i справедливiстю,
а вiд скотини повздержанням i розумом. Маючи в собi премудрiсть, серце наше робиться чистим жерелом благодiянь, що несказано веселять душу; отодi ми буваумо iстинними людьми
й по душi, й по тiлу.
Завжди люди намiчали хх ознаками, i вона, наче принц який, мала свох портрети, герби, печатi. фх, наприклад, знак був - змiй завiшений на колу перед жидами. фх герб - голуб з масличною гилкою в дзьобику. Являлася вона i в образi льва та вiвцi, хх ж знаком був царський жезл. Ховалася вона й пiд священними обрядами, як, наприклад, пiд вкушенням пасхи, пiд обрiзанням; закривалася вона й рiжними оповiданнями, як, наприклад, повiстю про Iсава та Якова, про Савула й Давида. I тiльки потiм уже, потiм являлася вона во образi мужеськiм - во образi Бого-чоловiка. :
(З твору "Наркiс або -
пiзнай сам себе").
тсть предревня притча про парубка Наркiса, що подивився на себе у воду i закохався на смерть. Сей учинок Наркiса можна назвати словами: пiзнай самого себе. Хочеш бути задоволений iз себе - пiзнай самого себе. Хто прозрiв у водах тлiнности красоту духа свого, той не в що зовнiшну, не в тлiнности своух воду, а в саму суть свою закохауться. Наркiс на полотнi тлiннох плотi своух побачив нерукотворенний образ, iже усть сiяння слави Отця.
Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську ногу чи пьяту, закривши усе тiло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумiуш сам себе i не знауш. А не знати себе самого - се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твохм домi десь заритий скарб, а ти про нього не знауш, то тобi все одно як би того скарбу й не було. Отже пiзнати самого себе, знайти себе i знайти людину - се все одно. Але ти себе не знауш, бачиш в собi одну землю, отже нiчого не бачиш. Одно - дивитися на тiнь дуба,
а друге - на самий дуб. Отже ти тiнь свою тiльки бачиш, тобто, просто сказавши, нiчого не бачиш. Так i виходить, що ти сам себе зроду не бачив.
Тiло наше само нiчого не може, ним роспоряжауться мисль: вона розсуждау, радить, опредiляу, велить, а тiло тiльки як приборкана скотина або як хвiст волочеться за думкою. Значить головне в нас - то усть думка.
Але й земля липка дуже; нескоро можна вирватися з плотськох думки, бо вона ж родиться в плотському нашому життю, по землi повзау, плотi бажау. Та Господь знайшов мудрого проти мудрого, змiя на змiя, сiмья проти сiмени, землю проти землi, рай на мiсце пекла, живе замiсць мертвого, правду свою на мiсце брехнi. Вiра - от се усть iстинне око, яким, минаючи видимiсть, бачити можна iстинну людину.
Як на картинi видимi краски сами по собi нiщо, тiльки грязь, а головне - той рисунок, що вони дають, так i в людинi. Та не тiльки в людинi, а i в звiрях, i в деревах, i в травах. Дух все вилiпляу, дух i держить. Але ми почитаумо в тiлi тiльки прах, а мислiю вище не пiдiймаумося, не думаумо, що то ж Бог битiу усьому. Вiн у деревi iстинне дерево, в травi трава, в музицi музика. Бо Господь, i Дух, i Бог - се одно. Вiн дивнеу в усiм i нове в усiм робить сам собою, i iстина Його в усiм во вiки пребувау. А решта - то тiльки зовнiшнiсть, тiльки тiнь Його, пьята Його, пiднiжжа Його
i ветха риза.
По великих садах роблять часом здоровеннi клiтки, обволiкають хх залiзними сiтками, i багато птичок безперестанно в серединi там колотяться, то в один, то в другий бiк бьються, але нiде пролетiти не можуть. Отак i нашi серця мечуться й мучаться в стiнах видимости. Бо що може бути вужче й тiснiше видимости?
Як же ж нам вилетiти звiдти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоунi лукавим духом, засiянi змiхним насiнням, щоби тiльки одну видимiсть, зовнiшню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клiтки землi?
Ох, не вилетить - бо ми не вiримо, що зверх видимости у ще щось, чого не можемо полапати й аршином помiряти. I хоч приймемо насiння благословенне, начало спасенiя нашого, але воно буде у нас безплодне - бо ми любимо зовнiшнiсть, звикли до нех i не можемо подумати, що видимiсть може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод нiяк не може родитися.
З ким можна зрiвняти iстинну людину?
З повним i добрим колосом пшенишним. Чи не в зернi закрилося все i чи не весною виходить, движиме невидимою силою? I тодi зерно починау давати щось нове, коли зовнiшнiсть уся вже на нiм зогнила, i те нове - то вже не вiд плотi, а вiд Бога.
Пiдiйми ж вiд землi думку свою i зрозумiй, що носиш в собi людину вiд Бога рожденну. Побачив ти в зернi легеньку зовнiшнiсть, в котрiй закрилася таумно дiйснiсть невидимого Бога - поглянь тепер i на себе. Старенька солома не бохться погибелi: як iз зерна вона вийшла, так в зернi й закриуться. Чого ж ти трепещеш? Не бiйся. Роскрий своу серце для приняття вiри, бо яке ж то сильне зерно в тобi, в самiм тобi! Небо видиме i земля - все
в твохм зернi сокрите. :
(З твору "Дружня розмова
про душевний спокiй").
Змiряли ми море, землю, повiтря, небеса, потрiвожили внутрiшнiсть земельну ради металiв, розмежували плянети, повiдшукували гори на мiсяцi, найшли невидимих свiтiв нещислиму кiлькiсть, будуумо дивовижнi машини, засипаумо безоднi, зупиняумо воду - Боже, чого ми тiльки не вмiумо? Чого ми тiльки не можемо?
Але горе, що при всiм тiм чогось великого не стау. Немау чогось, чого й назвати не вмiумо. Знаумо, що не стау чогось, а що воно таке - не розумiумо. I похожi ми на безсловесну дитину, що тiльки плаче; воно i не знау i сказати не може в чiм йому потреба, саму тiльки досаду вiдчувау.
I се явне душi нашох незадоволення чи не позволяу нам догадатися, що всi отi науки не можуть думки нашох наситити. Безодня душевнi ними не наповняуться. Пожерли ми несчислиме множество систем: плянетами, плянет з горами й морями, але не втоляуться наша жажда. Математика, медицина, фiзика, механiка, музика iз свохми сестрами - чим бiльше хх вкушаумо, тим гiрше палить серце наше голод i спрага, а ми все не догадуумося, що то все тiльки служницi при панi, хвiст при головi.
Я наук не хулю, навпаки - я хвалю й найпослiднiше ремесло. Але те хули у достойне, що, на сi науки надiючися, забуваумо ми найвищу науку - науку щастя людського, до якох всякому вiку, всякiй землi, всякому полу й зросту завжди дверi вiдчиненi. Що ж може зробити нас щасливими?
Наше щастя живе у внутрiшнiм спокою серця нашого, а спокiй - у згодi з Богом. Чим хто згiднiший з Богом, тим вiн спокiйнiший, а значить i щасливiший.
Щасливий той, хто живе по волi благого Духа - Господь буде на всiх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сi чотирi рiчи:
А. Братися за те, що тобi не пiдходить.
Б. Нести обовьязок, противний твохй природi.
В. Обучатися, до чого не родився.
Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.
Отже бути щасливим - се значить пiзнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю i робити своу дiло. Найкраща душа не може бути спокiйною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же хй бути спокiйною, коли вона втратила радiсть серця? А як же хй не втратити, коли замiсць добра обижау i приятелiв кревних, i ближнiх i дальнiх, i землякiв i чужостороннiх? А як же хй не обижати, коли вред приносить суспiльности? А як же не вредити, коли нема невтомнох працi? А звiдки ж може узятися труд, коли нема охоти до нього? А де вiзьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й усть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гiрша неволi по приказцi. Охота радууться труду як синовi своуму, робить труд солодким. :
Часто так виходить, що багато людей тiкають вiд хлiборобства. Кидаються на всякi иншi должности, хоч може вони й не пiдхожi зовсiм до них. А мiж тим тiльки природний труд у солодкий труждающемуся. З веселостею жене зайця борзий пес. Услаждауться трудом пчола, збiраючи мед. По що ж тiльки ти,
о маловiрна душе, отягчауш себе, iдучи в друге званiу, коли Отець твiй небесний родив тебе хлiборобом чи гончарем, чи бандуристом? Чому не йдеш по званiю своуму, йдучи на инше, хоч тобi
й не сродне? Бо не розумiуш, що в тисячу раз щасливiше в малiм можна жити, але з Богом свохм, нiж без Нього знаходитися серед воуначальникiв чи первосвященникiв. Бiльше пошани вартий швець, на своуму мiсцi, нiж генерал не на своуму. Яка користь, коли iмья твоу десь напечатане, а Дух Iстини, що сидить i судить
в самому тобi, не одобряу тебе? Зостанься ж краще в природнiм твохм званiю, яке б воно не було мале. Лучче тобi попрощатися
з великими хоромами, з широкими грунтами, з пишними титулами, нiж розстатися з душевним спокоум.
Божественна сила, що веде чоловiка до роботи, згiднох з природою, називалася у древнiх Мiнервою. Отже хто взявся за яке дiло, не слухаючи сього голосу, про того у древнiх була поговiрка - "взявся без блогословення Мiнерви". I так спочатку говорили тiльки про науки, а потiм - про все, навiть про найменшi справи. Коли хто без природи сунувся у врачебну науку або в музику -
о тiм говорили: "без благоволення Апольона", "без милости муз". Коли хто брався за купецтво, а не вмiв - про того казано: "без дозволу Меркурия". Хто жив у гарнiм саду, коло чистох рiки, на високих горах, але не мав до того натури, о тiм повiдали:
i "живе без благословення Дьяни". Скiльки було справ, стiльки
й назв. Але ж бо в усiм тiм один Дух Святий працюу, так само як в органi один i воздух через рiжнi трубки дау рiжнi й звуки, або в людськiм тiлi один ум i через рiжнi члени робить рiжну роботу. Тому ми тепер на все те кажемо - без благословення Бога!
Смiшно дивитися, як медвiдь танцюу, вовк свистить у сопiлку, а лошак носить поноску. Смiшно, бо всяка безвредна невiдповiднiсть смiшить. Але коли вже поставити вовка пастухом, медведя зробити ченцем, а лошака совiтником, то се вже не жарти,
а таки просто бiда. Бо хто може бути до других добрим, коли вiн до себе самого лихий? Самiм собi убийцями суть тi, хто бореться
з природою. Яка ж то мука - трудитися в невiдповiднiм дiлi! Без охоти i празник рiч важка. Нiхто не буде мати твердох слави вiд якого-будь художества, коли труд бiля нього не буде мати за солодздчий самох слави. Багато людей, не звертаючи уваги на свою природу, беруть для себе ремесло найдохiднiше, але вони помиляються. Дохiд - не радiсть, а коли й радiсть, то не внутрiшня. Iстинну ж радiсть сердечну знайдеш тiльки в роботi тобi сроднiй. I тим радiсть бiльша, чим бiльше сродна робота. Як би щастя було в богацтвi, то хiба мало богатих на свiтi? А щасливих, бач, мало. Бо богацтво тiшить тiльки тiло, а душу веселить сродна робота; коли ж сю роботу вiдiбрати, то се для душi смертельна мука. Душа сумуу й непокохться, як пчола замкнена в хатi, коли сонечко свiтле кличе хх на уквiтчанi поля. I мука ся позбавляу душу здравiя, вiдбiрау охоту на все i приводить до розслаблення. Тодi душа нiчим недовольна. :Отак невидиме стау сильнiшим видимого, i вiд невидного залежить видне.
Бог подiбен до богатого фонтана, що наповняу рiжнi сосуди по хх вмiстимости. А над фонтаном напис: нерiвна усiм рiвнiсть.
I ллються з рiжних трубок рiжнi токи в рiжнi сосуди, що стоять довкола фонтана. До меншого сосуда менше попадау, але в тiм вiн рiвний з бiльшим, що обоу однаково повнi. I що може бути бiльше глупого вiд тох рiвности, яку деякi дурнi у свiтi завести думають? Бо хiба ж не глупе те, що противиться Божiй натурi?
О, молодi люди! Коли дивлюся на вас, як ви у свiт устремляутеся, приходить усе мiнi в думку казка про вовка, що з'хв вiвцю
i, надiвши на себе хх вовну, пiшов до стада; а ягня, побачивши нiби матiр свою, з усiх сил побiгло до вовка, а за ним i все стадо.
Приходять iще мiнi на думку тетерваки, що гоняються за обильнiстю харчу i на тiм ловляться. А то уже чайки, сусiдки та дятли - тi обережнiшi, так само як i оленi та сайгаки. Послухайте отсiух пiсеньки:
Будь доволен малим, за великим не гонися.
Сiтка вже простерта на тебе - вельми бережися.
Я вам сильно ражу - роскiшно не жити,
Бо на таких-то завжди напинають сiти.
Хто вдячни
...Закладка в соц.сетях
