Жанр: Сказка
Народные русские сказки. том 1.
..., выбросил за окно, потом растворил золотое царство и
вынул готовые башмаки: "Вот, дедушка, возьми, отнеси к царю". Царь обрадовался,
пристает к невесте: "Скоро ли к венцу ехать?" Она отвечает: "Тогда за тебя
пойду, когда сошьешь мне платье без мерки".
Царь опять хлопочет, сбирает к себе всех мастеровых, дает им большие деньги,
только чтоб платье без мерки сшили. Иван-царевич говорит старику: "Дедушка, иди
к царю, возьми материю, я тебе платье сошью, только на меня не сказывай". Старик
поплеся во дворец, взял атласов и бархатов, воротился домой и отдал царевичу.
Иван-царевич тотчас за ножницы, изрезал на клочки все атласы и бархаты и выкинул
за окно; растворил золотое царство, взял оттуда что ни есть лучшее платье и
отдал старику: "Неси во дворец!" Царь радехонек: "Что, невеста моя возлюбленная,
не пора ли нам к венцу ехать?" Отвечает царевна: "Тогда за тебя пойду замуж,
когда возьмешь старикова сына да велишь в молоке сварить". Царь не задумался,
отдал приказ - и в тот же день собрали со всякого двора по ведру молока, налили
большой чан и вскипятили на сильном огне.
Привели Ивана-царевича; начал он со всеми прощаться, в землю кланяться; бросили
его в чан: он раз нырнул, другой нырнул, выскочил вон - и сделался таким
красавцем, что ни в сказке сказать, ни пером написать. Говорит царевна:
"Посмотри-ка, царь! За кого мне замуж идти: за тебя ли, старого, или за него,
доброго мо'лодца?" Царь подумал: "Если и я в молоке искупаюся, таким же
красавцем сделаюся!" Бросился в чан и сварился в молоке. А Иван-царевич поехал с
царевной из золотого царства венчаться; обвенчались и стали жить-поживать, добра
наживать.
Фролка-сидень
Жил-был царь, у него было три дочери, да такие красавицы, что ни в сказке
сказать, ни пером написать; любили они по вечерам гулять в своем саде, а сад был
большой и славный. Вот змий черноморский и повадился туда летать. Однажды дочери
царские припоздали в саду, засмотрелись на цветы; вдруг откуда ни взялся змий
черноморский и унес их на своих огненных крыльях. Царь ждать-пождать - нет
дочерей! Послал служанок искать их в саду, но все было напрасно; служанки не
нашли царевен. Утром царь сделал тревогу, народу собралось множество. Тут царь и
говорит: "Кто разыщет моих дочерей, тому сколько угодно дам денег".
Вот и избрались трое: солдат-пьяница, Фролка-сидень и Ерема; уговорились с царем
и пустились искать царевен. Шли они, шли и пришли в дремучий, густой лес. Только
взошли в него, сильный сон стал одолевать их. Фролка-сидень вытащил из кармана
табакерку, постукал, открыл ее и пхнул в нос охапку табаку; потом зашумел: "Эй,
братцы, не уснем, не воздремлем! Идите дальше".
Вот и пошли; шли-шли и приходят, наконец, к огромному дому, а дом этот был
пятиглавого змия. Долго они стучали в ворота и не могли достучаться. Вот Фролкасидень
оттолкнул солдата и Ерему: "Пустите-ка, братцы!" Понюхал табаку и стукнул
в двери так сильно, что расшиб их. Тут вошли они на двор, сели в кружок и
собираются закусить чем бог послал. А из дома выходит девица, собою такая
красавица; вышла и говорит: "Зачем вы, голубчики, сюда зашли? Ведь здесь живет
прелихой змий; он вас съест! Счастливы вы, что его теперь дома нет". Фролка
отвечает ей: "Мы сами его съедим!" Не успел вымолвить эти слова, вот и летит
змий, летит и рычит: "Кто мое царство разорил? Ужель в свете есть мне
противники? Есть у меня один противник, да его и костей сюда ворон не занесет!"
- "Ворон меня не занесет, - сказал Фролка, - а добрый конь завезет!" Змий,
услыхав такие слова, сказал: "Мириться, что ли, али драться?" - "Не мириться я
пришел, - говорит Фролка, - а драться!"
Вот разошлись они, соступились, и Фролка с одного маху срубил все пять голов
змию, взял и положил их под камень, а туловище зарыл в землю. Тут девица
обрадовалась и говорит этим молодцам: "Возьмите меня, голубчики, с собою". - "Да
ты чья?" - спросили они. Она говорит, что царская дочь; Фролка также рассказал
ей, что было нужно; вот и сошлось у них дело! Царевна позвала их в хоромы,
накормила-напоила и просит, чтоб они выручили и других ее сестер. Фролка
отвечал: "Да мы за этим и посланы!" Царевна рассказала, где живут ее сестры: "У
средней сестры еще страшнее моего: с нею живет змий семиголовый". - "Нужды нет!
- сказал Фролка. - Мы и с тем справимся; разве долго покопаюсь я с
двенадцатиглавым змием". Распростились и пошли дальше.
Приходят к средней сестре. Палаты, в которых она заключена была, огромные, а
вокруг палат ограда высокая, чугунная. Вот подошли они и начали искать ворота;
нашли, Фролка что ни есть силы бухнул в ворота, и ворота растворились; вошли они
на двор и опять по-прежнему сели позакусить. Вдруг летит семиглавый змий. "Чтото
русским духом пахнет! - говорит он. - Ба! Это ты, Фролка, сюда зашел. Зачем?"
- "Я знаю, зачем!" - отвечал Фролка, сразился с змием и с одного маху сшиб ему
все семь глав, положил их под камень, а туловище зарыл в землю. Потом вошли они
в палаты; проходят комнату, другую и третью, в четвертой увидали среднюю царскую
дочь - сидит на диване. Как рассказали они ей, каким образом и для чего сюда
пришли, она повеселела, начала угощать их и просила выручить от
двенадцатиглавого змия ее меньшую сестру. Фролка сказал: "А как же! Мы за этим и
посланы. Только что-то робеет сердце; ну, да авось бог! Поднеси-ка нам еще по
чарочке".
Вот выпили они и пошли; шли-шли и пришли к оврагу крутому-раскрутому. На другой
стороне оврага стояли вместо ворот огромные столбы, а к ним прикованы были два
страшные льва и рычали так громко, что Фролка только один устоял на ногах, а
товарищи его от страха попа'дали на землю. Фролка сказал им: "Я не такие страсти
видал - и то не робел, пойдемте за мною!" - и пошли дальше.
Вдруг вышел из палат старец - примерно лет семидесяти, увидал их, пошел к ним
навстречу и говорит: "Куда вы идете, мои родимые?" - "Да вот в эти палаты", -
отвечал Фролка. "И, мои родимые! Не на добро вы идете; в этих палатах живет
двенадцатиглавый змий. Теперь его нет дома, а то бы он вас сейчас поел!" - "Да
нам его-то и нужно". - "Когда так, - сказал старик, - ступайте; я проведу вас
туда". Старик подошел ко львам и начал их гладить; тут Фролка пробрался с своими
товарищами на двор.
Вот взошли они и в палаты; старик повел их в ту комнату, где жила царевна.
Увидала она их, проворно скочила с кровати, подошла и порасспросила: кто они
таковые и зачем пришли? Они рассказали ей. Царевна угостила их, а сама уж начала
сряжаться[[1 - Снаряжаться, приготовляться к отъезду.]]. Только стали они
выходить из хором - вдруг видят в версте от них летит змий. Тут царская дочь
бросилась назад в хоромы, а Фролка с товарищами пошел навстречу и сразился с
змием. Змий сначала очень шибко напал на них, но Фролка - парень расторопный! -
успел одержать победу, сшиб ему все двенадцать голов и кинул их в овраг. Потом
вошли назад в хоромы и начали гулять от радости пуще прежнего; а после
отправились в путь и зашли за другими царевнами и все вместе прибыли на родину.
Царь оченно обрадовался, растворил им свою царскую казну и сказал: "Ну, верные
мои слуги, - берите, сколько угодно, себе денег за работу". Фролка был тороват:
принес свою большую шапку треу'ху; солдат принес свой ранец, а Ерема принес
куриное лукошко. Вот Фролка первый стал насыпать, сыпал-сыпал, треуха и
прорвалась, и серебро утонуло в грязь. Фролка опять начал сыпать: сыпет, а из
треухи валится! "Нечего делать! - сказал Фролка. - Верно, вся царская казна за
меня пойдет". - "А нам-то что останется?" - спросили его товарищи. "У царя
достанет казны и на вас!" Ерема давай-ка, пока деньги есть, насыпать лукошко, а
солдат ранец, насыпал и пошли себе домой. А Фролка с треухою остался подле
царской казны и поныне сидит да насыпает. Когда насыпет треуху, тогда дальше
скажу; а теперь нет мочи и духу.
Норка-зверь
Жив сабе царь да царица. У них было три сына: два разумных, а третий дурень. У
царя быв зверинец, у которам множества было разных зверей. В етат зверинец
унадився вяликий зверь - Норка яго звали - и багата рабив шкоды[[1 - Убытка,
вреда.]]: каждаю ночь поедав зверей. Царь чаго не рабив - не мог истребить яго;
во упосли сзывая сваих сынов да и кажа: "Хто истребить Норку-зверя, дам тому
палавину царства". Во старший и памався[[2 - Взялся (по-имался).]]: як только
наступила ночь, ён взяв аружие и пашов; да не пашодши в зверинец, зайшов у
трактир и там прагуляв целаю ночь. Схамянувся[[3 - Очнулся, опомнился.]], як
рассвяло, да поздно. Стыдно яму было перед аццом, да нечага рабить. На другий
день и средний брат зрабив такжа; батько лаяв-лаяв их, да и перестав.
Во на третий день собрався меньший. Смеялись все з яго, бо був дурный, и яны
думали, што ён ничего не зробя; а ён, узявши аружия, пашов прямо у зверинец да и
сев над дерном, штоб - як только начне засыпать - яны его кальнули, ён бы и
проснувся. Уже звярнуло с павночи. Во застагнала зямля: то Норка-зверь бяжить и
пряма через аграду в зверинец, бо такий бив вяликий. Царевич схамянувся, устав,
перекрестився и пашов прямо на зверя; ён назад, царевич за им, а дале ба'ча[[4 -
Видит.]], што не даго'ня пешком, пабег в канюшню, узяв самага лучшага жеребца,
да у пагоню: дагнав таго зверя да и давай бицца.
Бились яны, бились. Царевич дав зверю три раны. Во убое[[5 - Оба (Ред.).]]
выбились из мочи да и лягли аддыхать. Як только царевич заснув, зверь устав да й
наутёки[[6 - Да и бежать.]]. Конь бу'дя царевича; ён схапився[[7 -
Спохватился.]], да у пагоню; дагнавши, изнова зачали бицца. Царевич и тут зрабив
зверю три раны, а дале лягли аддыхать. Зверь утёк; царевич, дагнавши, знова
зрабив три раны, а дале, як у четвертый раз став даганять, зверь дабег да
великага белага камня, падняв яго и пашов на той свет, сказавши царевичу: "Тогда
мяне пабедиш, як сюда придеш".
Царевич паехав и расказав аццу свайму все и прасив яго, штоб ён вялев звить
кожаный канат такий довгий, штоб достав да таго свету. Атец вялев. Як зрабили
канат, царевич, забравши сваих братов, набравши слуг и всяго, што треба было на
целый год, паехав туда, где зверь пашов пад камень. Приехавши, яны пастроили там
дварец и стали жить. Пригатовились; меньший брат и кажа старшим: "Ну, братцы,
хто падымя сей камень?" Ни адин и з места не двинув, а ён як хватив, дак камень
далеко палятев, а був вяликий-вяликий - з гору. Кинувши камень, ён изнова и кажа
брата'м: "А хто пайдя на тей свет пабивать Норку-зверя?" Не адин не взявсь; ён,
насмеявшись над ими, што яны трусы, гаворя: "Ну, братцы, прощайтя; апускайтя
мяне на той свет, а самы не адходтя ад сяго места, и як толька закалышицца канат
- тащитя". Браты апустили яго.
Ачнувшись на том свете, пад землею, царевич пашов; ишов да ишов; дивицца[[8 -
Смотрит.]], аж ходя конь в багатой збруе и кажа яму: "А, здрастуй, Иван-царевич;
долга я дожидав табе!" Ён сев на таго коня и паехав; едя да едя, глядить, аж
стаить медный дварец. Ён взъехав на двор, привязав каня да и пашов у комнаты.
Там нагатована абедать; ён сев, паабедав, да и пашов у спальню; там пастель, и
ён лег аддыхать.
Во приходя панночка, да такая красивая, што ни здумать, ни згадать, только в
казце[[9 - Сказке.]] сказать, да и кажа: "Хто в моем доме - азавися: кали старый
- будеш батюшка, кали средних лет - брат, а кали маладой - муж любезный; а кали
женщина да старая - будеш бабушка, средних лет - матушка, а кали маладая -
сестра родная". Ён вышов. Яна, як пабачила яго, взрадавалась да и кажа: "Чаго,
Иван-царевич (муж мой ты будешь любезный), чаго сюда приехав?" Ён расказав ёй,
што и як. Яна и кажа: "Той зверь, што ты хочеш пабедить, - мой брат. Ён тяперь у
средняй сястры, што живе недалеко адсюда в серебряном дварце; я яму залячила три
раны, што ты зрабив".
Во упосли[[10 - После.]] сяго яны пили, гуляли, добры мысли мали[[11 - Имели,
Т.е. имали (брали).]]; а дале царевич, папращавшись, паехав да другой сястры,
што в серебряном дварце, и в той также пагастив. Яна сказала яму, што брат яё
Норка тяперь у меньшай сястры. Ён паехав да меньшай, што жила в залатом дварце.
Ета сказала яму, што брат яё тяперь спит на синём море, а дале дала яму напицца
сильнай вады, дала меч-кладенец и сказала, штоб ён рубав главу брату адразу. Ён,
выслухавши ета, паехав. Приезжая царевич к синяму морю, дивицца - аж спить Норка
на камне, пасерядине моря, и як храпе' - да таго на семь вёрст аж вална бье. Ён
перякрястився, пад'ехав к яму, ударив мечем па галаве. Галава адскачила да и
кажа: "Ну тяперь жа я прапав!" - а дале и павалився у море.
Убивши зверя, царевич вярнувся, пабрав всех трех сястер с сабою, штоб вывести их
на етат свет; бо все яго любили и не хатели з им растацца. Кажная из их из
свайго дварца зрабила яичко (бо были валшебницы); яго научили, як из яичка
зрабить дварец, и наабарот, аддали яму яички и пашли к таму месту, где трэба
было падымацца на сей свет. Як пришли яны к канату, царевич, пасадив девушек,
дерганув за канат; ён закалыхався, браты патащили. Як вытащили да пабачили[[12 -
Увидели.]] диковинных красавиц, аташли ад их да и кажуть: "Пустим канат, падымем
брата, канат перярежим, нехай убьецца, а то ён нам не даст сих красавиц замуж".
Во, сгаварившись, пустили канат: брат быв не промах, дагадався, што братья
думають, узяв да и палажив камень, дерганув; братья падняли его высо'ко да и
перярезали канат. Той камень упав и разбився. Ён заплакав да и пашов.
Ишов, ишов царевич. Во як паднялась буря, заблискала маланья', загремев гром,
полився дождь. Ён пришов к деряву, штоб захавацца[[13 - Спрятаться.]] пад ним;
глядить, аж на том деряве маленькие птушки[[14 - Пташки.]] савсем измокли; ён
изняв с сабе адёжу да и накрыв их, а сам сев пад деревам. Кали лятить птица, да
такая вяликая, што и свет затмився: то было тёмна, а то яще патямнело. То -
матка тых птушак, што накрыв царевич.
Прилятевши, тая птица як пабачила, што яё дятёшаты адеты, и кажа: "Хто накутав
маих птушак?" - а дале, пабачивши царевича, и кажа: "Ета ты зрабив? Спасиба
табе. Чаго хочеш, праси ад мяне за ета; все сделаю для табе!" Ён кажа: "Выняси
мяне на тей свет". Яна гаво'ря: "Зраби ж ты вяликий засек[[15 - Сусек, закром
для ссыпки зерна (Ред.).]], налави всякай дичи да накидай туда, а в другую
палавину налий вады, штоб было чим мяне кармить". Царевич все зрабив. Тая птица,
- взятши етат засек на сабе, а царевич сев у серядине, - палятела.
Лятевши чи багата, чи мала - вынясла яго, папращалась и палятела; а ён пашов да
и пристав к аднаму партному у хлопцы: такий он быв абодранный, так перемянився,
што и невдамет[[16 - Невдомек.]], што царский сын. Ставши у таго хазяина за
работника, царевич начав распрашувать, што у их царстве и як? Той хазяин и кажа:
"Наши два царевича (бо третий прапав) привязли с таго света невест и хочуть
жаницца, да тыя невесты упирують[[17 - Упираются.]]: хочуть, штоб им к вянцу
нашить всякага платья, такога, як у них было на том свете, и без мерки. Царь
звав всих мастяров, да не адин не бярецца". Выслухавши все ета, царевич и кажа:
"Иди, хазяин, к царю и скажи, што ты нашиеш все па твайму ремяслу". Хазяин и
кажа: "Чи мяне ж брацца за такоя платья? Я шию на простонародья". Царевич кажа:
"Иди, хазяин! Я отвечаю за всё". Той хазяин пашов. Царь быв рад, што нашовся
хоть адин мастяр; дав яму денег, сколько ён хатев. Хазяин той, справившись,
прихо'дя дамов[[18 - Домой.]]. Царевич и гаво'ря яму: "Ну, мались богу да лажись
спать; завтра все будя гатова". Ён паслухав свайго парабка, лег спать.
Звярнуло с павночи. Царевич встав, пашов за горад - на поле, выняв из кармана
тыя яички, што дали яму невесты, и, як научили яго, зделав из их три дварцы;
вашов, пабрав у каждом их платья, вышав, звярнув тые дварцы в яички и пашов
дамов. Пришовши, развешав платья на стяне да и лег спать. Рано праснувся хазяин,
глядь - аж висить такоя платья, што ён и не видав! Все сяе[[19 - Сияет.]]
златом, да серебром, да камнями самоцветными. Ён зрадовавсь, взяв панёс тоя
платья к царю. Царевны, як убачили, што то платья, што у их на том свете,
дагадались, што Иван-царевич на сем свете, переглянулись да и замовкли. Хазяин
той, аддавши платья, пашов дамов, да не застав уже свайго дарагога работника. Ён
пашов да пристав к башмашнику, да и таго паслав к царю, и той зарабив; только
абхадив ён всих мастяров, и усе благадарили яго, што наживались чрез яго у царя.
Як абхадив царевич-работник всих мастяров, царевны палучили сваё желанье; у их
всё платья было такоя, як на том свете; толька яны горько плакали, што царевич
не прихо'дя, а наравить[[20 - Норовить (норов) - противиться.]], было нельзя,
нада бы'ла вянчацца. Як сабрались к вянцу, меньшая невеста и кажа царю:
"Пазвольте мне, батюшка, пайти самой падарить нищих!" Ён пазволив. Яна пашла и
начала дарить да приглядацца. Падхо'дя к аднаму; як стала давать яму' деньги,
пабачила кольцо, што дала царевичу на том свете, и кольца сястер сваих (бо то
быв ён!), - хватила яго за руку, и привяла яго в комнату, и кажа царю: "Во той,
што нас вывяз из таго свету! Братья, кажа, запрятили гаварить нам, што ён жив, и
абещали пабить[[21 - Убить (Ред.).]] нас, кали мы скажем". Царь на тых сынов
рассярдився, наказав их, як сам знав; а после гуляли три свадьбы, и я там быв,
мед-вино пив, в роте не было, а только па бараде тякло.
Покатигорошек
Був собі чоловік да жінка, а у них було два сина і дочка'. От батько посилае
синів орать[[1 - Пахать.]]; вони кажуть: "А хто нам обідать принесе?" Батько
каже: "Дівка". А дівка каже: "Я дороги не знаю". От брати кажуть: "Як зійдеш на
гору, так буде три дороги; на которій дорозі стружки будут лежать, то ти по тій
і йди". Змій бачить, що два брата їдуть і все по дорозі стружки стружуть; він
узяв стружки, позбирав, да кида' по тій дорозі, що до його нори. Мати наварила
обідать і дала дочці нести. Вона вийшла на гору і пішла по тій дорозі, по
которій стружки лежать; дійшла до нори, а змій узяв її да в нору і кинув.
Брати ждали-ждали обіду да й випрягли воли; воли пустили пасти, а сами пішли
додому да й питають матери: "Де ж ваш, мамо, обід?" Мати каже: "Я ж давно вам з
дівкою послала". От вони до самого вечора її ждали: уранці всталі - її нема!
Брати кажуть: "Мабуть її той проклятущий змій узяв!" Вони одяглись[[2 - Оделись
(Ред.).]] да й пішли сестри шукать. Ідуть да ідуть - коли чередник череду[[3 -
Череда - стадо крупного скота; чередник - пастух.]] пасе. Вони поздоровались;
чередник питає: "Куди ви ідете?" Вони кажуть: "До змія - сестри одіймати" - "Як
хочете ви однять од змія сестру, то із'їжте у мене самого більшого вола". Вони
не захотіли да й пішли. Ідуть да ідуть - коли пастух пасе овечки. Вони із ним
поздоровались. Він їх питає: "Куди ві ідете?" - "До змія - сестри одіймать" -
"Коли хочете її однять, то із'їжте у мене самого більшого барана". Вони не
захотіли да й пішли.
Ідуть да ідуть - коли свинар пасе свині. Вони поздоровались. Він їх питає: "Куди
вы ідете?" - "До змія - сестри одіймать". - "Коли хочете її однять, то із'їжте у
мене самого більшого кабана". Вони не захотіли да й пішли. Ідуть да ідуть - аж
змій стоїть коло свого дому. Змій каже: "Здрастуйте! Чого вас сюди бог заніс?" -
"До тебе за сестрою". - "Коли хочете свою сестру узять, так із'їжте дванадцять
волів, дванадцять баранів і дванадцять кабанів". Вони по малесенькому кусочку
із'їли да й більше не захотіли. Він їх узяв да під камень підвернув.
Мати плакала, що нема ні синів, ні дочки'; узяла відра да й пішла по' воду до
колодязя, набрала води да іде - коли горошина котиться по дорозі да й вско'чила
у відро, а вона і не бачила. Прийшла до'дому, виливає воду - коли дивиться:
горошина у відрі; вона узяла да й із'їла, і од тієї горошини уродився син. Дали
йому ім'я Покотигорошко; він росте не по часам, а по минутам. Посідали вечеряти,
Покотигорошко питає: "Чи у вас, мамо, були іще діти?" - "Було у мене двоє синів
і одна дочка'". - "А де ж вони?" - "Змій украв дочку, так сини пішли її шукать;
да нема ні синів, ні дочки".
Він повечеряв, обувся і одівся. "Піду ж і я тепер за ними". Просить коваля:
"Ізроби мені велику булаву". Коваль ізробив йому булаву; Покотигорошко узяв
булаву, заплатив да й пішов. Іде да іде - коли пасе чередник череду. Він із ним
поздоровались; чередник його питає: "Куди ти ідеш?" - "Іду до змія - сестри
одіймать". - "Із'їж у мене самого більшого вола, так одіймеш!" Він із'їв,
подяковав да и пішов. Іде да іде - коли пастух пасе овечки. Покотигорошко із ним
поздоровались; пастух його питає: "Куди ти ідеш?" Він каже: "До змія - сестри
одіймать". - "Із'їж у мене самого більшого барана, так одіймеш!" Він із'їв,
подяковав да й пішов. Іде да іде - коли свинар пасе свині. Покотигорошко із ним
поздоровались; свинар його питає: "Куди ти ідеш?" - "До змія - сестри одіймать".
- "Із'їж у мене самого більшого кабана, так одіймеш!" Він из'їв, подяковав да й
пішов.
Іде да іде - аж стоїть дом змія, і сестра бере коло колодязя воду: "Здрастуй,
сестра!" - каже Покотигорошко. Вона йому: "Який ти мені брат?" Він каже:
"Побачиш, який я тобі брат!" От виходить змій: "А, здрастуй!" - каже.
"Здрастуй!" Змій його питає: "Чого ты прийшов?" - "За сестрою да за браттями". -
"Із'їж дванадцять волів, дванадцять баранів і дванадцять кабанів". Він узяв, всі
поїв. Змій каже: "Молодец! Ну, тепер чи будем биться, чи мириться?" - "Будем
биться! Я з тобою не хо'чу мириться". - "Дми[[4 - Дуй (Ред.).]] ток", - каже
змій. "Дми ти, - каже Покотигорошко, - бо ти в своїм добрі хазяїн, а не я". От
змій як дунув - ток у його став чавунний; а Покотигорошко як дунув - ток у його
став мідний. От Покотигорошко як дав змію булавою, так змій став по коліна в
землі; ударив другий раз - і убив змія. Тоді узяв змія, посік-порубав, на попіл
перевіяв; братів з-під каменя ізвернув, забрав їх і сестру да й пішов додому.
Батько і мати були раді!
Неўкаторам царстве і неўкаторам гасударстве, на моры-акіяні, на остраве на
Буяні, стаіць дуб зелёны, а пад дубам бык печоны, і ў яго баку нож точоны:
сейчас ножык добываецца - ізволь кушаць! І то яшчэ ні казка, толькі прыказка; а
хто маю казку будзе слухаць, так таму собаль, і куніца, і прыкрасная дзевіца,
сто рублёў на свадзьбу, а пяцьдзесят на прагулянье.
Быў сабе мужык і быў ў яго салам'яны язык ‹?›, і меў ён два сына і адну дочь,
хоця яка стану[[5 - Стан - порода, состояние.]] простага, але неопісанной
красоты. Айцец і маць былі дастаточны; паработа'лі яны свае хлебопашество сваім
парадком во времені, і іх айцец гаворыць сынам: "Дзеці! Не нада спадзевацца[[6 -
Надеяться.]] на гэта, што есць, ні спадзевацца на гэта, што зроблена, а нада шчэ
прызапасіцца: пущай будзе!"
Адпраўляюцца яны ў чужое панство на хлебопашество і бяруць хлеба на тры дні.
"Кагда вы тот хлеб з'ядзіце, вам сястра прынясець больш". А ім было ідці так, як
бы цераз Горадзілоўскі лес. Сястра і гаворыць ім, што я не буду знаць, куда
несці вам есці. Старшы брат гаворыць: "Мы будзем для цябе дарогу адзначаць,
будзем салому трусіць[[7 - Рассыпать, сорить.]], - па гэтай дарозе просто к нам
прыдзеш". І яны пашлі і дарогу адзначылі; а ў том лесе быў глаўны змей і тые
разгаворы слыхаў и переслаў дарогу ў свой дварец.
Як вышло тры дні, адпраўляецца яна к ным з абедом; пашла яна і прыходзіць просто
ў змеіны дварец, пацерала[[8 - Потеряла.]] пуць-дарогу і гаворыць: "Куды я
зайшла?" Выходзіць к ёй сямігаловай змей і гаворыць: "Пайдзі, пайдзі сюда,
умница! Я цябе даўно дажыдаў, я до цябе даўно дабіраўся; ну як ты харошага айца
і мацяры, яны цябе трымалі[[9 - Держали.]] пад бальшым надзором, і я не мог до
цябе дабіцца. Я бы не сматреў, што ты простага роду, я бы табою не брезгаваў,
даўно была бы мая... а уж цяпер іменно мая! Забывай айца і маць, бо ты уже іх
відзець не будзеш; а ў мяне будзеш ты ўсем давольна".
Брацця яё пахали тры дні, і не стало ім піщы; яны бросілі пахаць і прыходзяць
дамой і з вяликаю гразою к айцу і мацяры: "Адчаго вы не прыслалі піщы?" Айцец
гаворыць, што вам сястра панесла такого-то дні. Яны гавораць к айцу: "Кагда ёй
ужо няма, то і не будзе!" - "Я пайду, - сказаў адзін, - сваю сястру шукаць[[10 -
Искать.]]; хоць жызнь сваю палажу, а пайду шукаць". Айцец гаворыць: "Не йдзі,
сынок, бо сваю жызнь кончыш, а ёй ужо не увідзіш". А ён гаворыць: "Пайду!" І
прыходзіць ён к гэтаму самаму змею і відзіць яну на дварэ. Яна яму гаворыць:
"Зачім ты сюда прышоў? Ты сваю галаву паложыш. Я цяпер няшчасная, я цяпер не
твая сястра, а ты не мой брат! Папалася я ў катаржны рукі". Брат гаворыць:
"Пущай же я здзесь пагібну, абы[[11 - Только бы.]] я на цябе насматреўся". Яна
яму гаворыць: "Пастой ты здзесь; а я пайду спрашу, што ён скажэ, што ты прышоў ў
госці".
Прыходзіць яна к змею ў спальню: "Што бы ты, душенька, дзелаў, каб мой старшы
брат ў госці прышоў?" Ён гаворыць: "За госця прыняў бы". Яна вышла і уводзіць
яго ў горніцу; он устаёць із койкі сваей і зачаў годоваць[[12 - Кормить,
потчевать.]] яго, як добрый чалавек. "Ступай, жонка, прынясі жалезного бобу і
жалезного хлеба... Ну, кушай, швагер!"[[13 - Шурин и зять (нем. Schwager)]] Узяў
яму у'резаў хлеба; ён узяў хлеба і зёрнушко бобу, падзяржаў і палажыў. Змей
гаворыць: "Верно ты, швагер, сыт, бо ты гардзыш[[14 - Брезгаешь.]] маім хлебом і
солью. Пайдзем же цяпер пасмотрым: ці ты багачэ, ці я?"
І павёў яго па ўсем харомам, і есць у яго ўсякого добра відімо і невідімо! Павёў
яго ў конюшню к лошадзям, і стоіць у яго дванаццаць жарабцоў, і ўсякой жарабец
на дванаццаць цяпоў прыкован. "Ну что, швагер, ты багачэ ілі я?" Ён яму
атвечаець: "У мяне того трэцяй долі няма, што ў швагра". - "Ну, пайдзі же за
мною; я цябе пакажу штуку". І прыводзіць яго к калодзі - чатыры сажні талщыны, а
дванаццаць дліны. "Ці відзіш ты, швагре, тую калоду?" Ён яму гаворыць: "Віджу".
- "Еслі ты яну без тапара парубаеш, а без агню спаліш, так пайдзеш дамой". А ён
гаворыць: "Хоць сейчас ты мяне парубі, а я гэтаго не зраблю". - "Кагда ж ты
гэтаго не здзелаеш, полно цябе сюда хадзіць дураку-мужыку, салам'яному языку; а
ты за м
...Закладка в соц.сетях